Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Це перша склянка віскі, — заявив полковник, — яку я п’ю, відколи залишив Париж.
Повернувся один з лейтенантів: він перевіряв пости.
— Сподіваюся, ніч сьогодні буде спокійна,— сказав він.
— Вони не підуть в атаку раніше четвертої,— кинув полковник. — У вас є зброя? — спитав він мене.
— Немає.
— Я знайду для вас. Найкраще покласти револьвер під подушку.— І додав люб’язно: — Боюся, що ваш матрац буде не дуже м’який. А о пів на четверту почнуть стріляти міномети. Ми намагаємось, не давати супротивникові скупчуватися.
— І довго, ви гадаєте, це триватиме?
— Хто його знає. Ми не можемо більше відтягувати війська від Нам-Діня. Тут — просто маневр. Якщо ми зможемо утриматися з тими підкріпленнями, що надійшли два дні тому, то це можна буде назвати перемогою.
Знову знявся вітер, намагаючись прорватися в приміщення. Брезент на дверях напнувся, і мені згадався Полоній, заколотий за гобеленом; полум’я свічки заколихалось, і на стінах затанцювали тіні. Нас можна було прийняти за трупу мандрівних акторів.
— Ваші пости вціліли?
— Здається.— В його голосі вчувалася незмірна втома. — Та це, правду сказати, дрібниця проти того, що діється за сотню кілометрів звідси — в Хоа-Біні. Ось там справжній бій.
— Ще склянку, полковнику?
— Дякую, ні. Воно чудове, ваше англійське віскі, але краще залишити трохи на ніч, про всяк випадок. А тепер пробачте мені: я, мабуть, трохи посплю. Коли почнуть стріляти міномети, вже не можна буде спати. Капітане Сорель, потурбуйтеся, щоб мосьє Фулер мав усе необхідне: свічку, сірники, револьвер.
Полковник пішов у свою кімнату. То був сигнал для нас усіх. Для мене поклали матрац на підлозі в маленькій комірчині, з усіх боків я був оточений дерев’яними ящиками. Заснув я дуже швидко — тверда підлога якось заспокоювала. Я подумав,— і, хоч як це дивно, без ревнощів,— чи вдома зараз Фуонг? В цю ніч володіння жіночим тілом здавалося чимось зовсім не істотним,— може, тому, що за день я побачив надто багато тіл, які не належали нікому, навіть самим собі. На всіх нас чекає один кінець.
Коли я заснув, мені приснився Пайл. Він танцював один на сцені, неприродно простягнувши руки до невидимої партнерки, а я сидів на чомусь подібному до стільця для гри на фортепіано, з револьвером у руці, і слідкував, щоб ніхто не заважав йому танцювати. Коло естради, там, де в більшості англійських мюзик-холів вивішують програми, було написано: «Танець кохання. Вищий клас». Хтось заворушився в глибині зали, я міцніше стиснув револьвер і прокинувся.
Моя рука стискала чужий револьвер, а в дверях стояв якийсь чоловік із свічкою. На ньому була стальна каска, що кидала тінь на очі, і лише коли він заговорив, я впізнав Пайла. Він зніяковіло промовив:
— Пробачте, ради бога, що я вас розбудив. Мені сказали, що я можу тут переночувати.
Я все ще не проснувся як слід.
— Де ви взяли цю каску? — спитав я.
— Каску? Мені її позичили,— відповів Пайл якось невиразно.
Він втягнув за собою військовий рюкзак і почав виймати звідти спальний мішок на шерстяній підбивці.
— Ви чудово екіпіровані,— сказав я, намагаючись второпати, яким чином ми обидва сюди потрапили.
— Це стандартне спорядження наших допоміжних медичних загонів,— сказав він.— Мені дали його в Ханої.
Він дістав термос, невеличку спиртівку, щітку для голови, голярне приладдя і бляшанку консервів. Я поглянув на годинник. Було близько третьої ранку.
2
Пайл і далі виймав речі. З ящиків спорудив невеличку підставку для дзеркала та голярного приладдя. Я сказав:
— Сумніваюся, чи пощастить вам дістати тут хоч краплю води.
— Нічого, — озвався він. — У мене в термосі вистачить води і на ранок.
Він сів на спальний мішок і почав роззуватися.
— Яким вітром вас сюди занесло? — спитав я.
— Мені дозволили поїхати до Нам-Діня для перевірки нашого загону по боротьбі з трахомою, а звідти я найняв човен.
— Човен?
— Розумієте, щось ніби плоскодонка... не знаю, як він тут називається. Правду кажучи, мені довелось його купити. Човен коштував не так дорого.
— І ви один спустилися річкою?
— Повірте, це було зовсім легко. Я плив за водою.
— Ви з глузду з’їхали.
— Зовсім ні. Єдина небезпека була — сісти на мілину.
— Або загинути від кулі морського патруля чи кулеметної черги з французького літака. А то ще вам могли перерізати горло в’єтмінці.
Він зніяковіло засміявся.
— У всякому разі, я вже тут.
— Задля чого?
— Розумієте, є дві причини. Але я не хочу заважати вам спати.
— Я вже не сплю. Скоро почнуть стріляти.
— Можна переставити свічку? Дуже яскраве світло.— Він явно нервувався.
— Яка ж перша причина?
— Ви якось казали, що тут розгортаються досить цікаві події. Пам’ятаєте, коли ми були з Грейнджером... і з Фуонг.
— Ну і що?
— Я подумав, що мені слід теж подивитися на все це. Відверто кажучи, мені було трохи соромно за Грейнджера.
— Розумію. Тільки й усього?
— Виявилось, що дістатися сюди зовсім просто.
Він почав гратися шнурками черевиків: запала довга мовчанка.
— Я не зовсім щирий з вами,— промовив він нарешті.
— Не зовсім щирі?
— Насправді я приїхав, щоб побачитися з вами.
— Ви приїхали побачитись зі мною?
— Так.
— Навіщо?
В страшенному замішанні він перевів погляд з своїх шнурків на мене.
— Я повинен сказати вам... я покохав Фуонг.
Я не зміг стриматися і розсміявся. Він сказав це так несподівано і так серйозно.
— Невже ви не могли почекати, доки я повернуся? — спитав я.— Я буду в Сайгоні наступного тижня.
— Вас можуть убити,— заперечив він,— і тоді буде нечесно з мого боку бачитися з Фуонг. А потім я не знаю, чи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.