Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

Внизу, під нами, стояло, сиділо і лежало все населення Фат-Дьєма. Католики, буддисти, язичники — всі вони забрали свої найцінніші речі: жаровні, лампи, дзеркала, шафи, циновки, ікони,— і перебралися на територію собору. Тут, на Півночі, вечорами ставало дуже холодно, і приміщення собору, цей єдиний притулок, було переповнене: навіть на сходах, що вели до дзвіниці, кожний східець був зайнятий, а у браму без кінця протовплювалися нові люди, несучи дітей і пожитки. Вони вірили, незважаючи на те, яку віру сповідали, що будуть тут у безпеці. В той час, коли ми дивилися на все це, до собору через натовп пробився якийсь юнак з гвинтівкою, у в’єтнамській уніформі; священик зупинив його і відібрав гвинтівку. Патер, що сидів на дзвіниці поруч зі мною, пояснив:

— Ми тут нейтральні. Це — володіння господа бога.

«Які дивні і нещасні люди,— подумав я,— населяють царство боже — перелякані, замерзлі, голодні („Не знаю, чим ми будемо годувати цих людей“,— поскаржився патер); цар небесний міг би краще подбати про своїх підданців.— Але потім я сказав собі: — Скрізь одне й те саме: під владою хай навіть наймогутніших володарів підданці не завжди щасливі».

Унизу вже почали торгувати маленькі крамнички.

— Наче величезний ярмарок, правда? — звернувся я до священика.— Тільки немає жодного веселого обличчя.

— Вони страшенно змерзли минулої ночі,— відповів священик.— Нам доводиться замикати браму монастиря, а то нас не було б і видно серед них.

— А у вас тут тепло? — спитав я.

— Не дуже. До того ж тут не вмістилася б навіть десята частина всіх цих людей. Я знаю, про що ви думаєте,— провадив він далі.— Але насамперед ми хочемо подбати про себе. У Фат-Дьємі лише одна лікарня, і наші медичні сестри — це черниці.

— А хірург є?

— Я сам роблю, що можу.

Тільки тепер я побачив, що його сутана забризкана кров’ю.

— Ви піднялися сюди, щоб побачити мене? — спитав він.

— Ні, мені хотілося роздивитися навколо.

— Я спитав вас тому, що вчора ввечері сюди до мене приходив один чоловік. Він хотів сповідатися. Розумієте, був трохи наляканий тим, що побачив там, біля каналу, його почуття можна зрозуміти.

— А там дуже погано?

— Парашутисти накрили їх перехресним вогнем. Бідолашні. Я подумав, що ви відчуваєте те ж саме.

— Я не католик. Боюся, що мене навіть християнином назвати не можна.

— Дивно, що робить з людиною страх.

— Зі мною він нічого не зробить. Якби я навіть вірив у бога взагалі, то все одно ненавидів би саму думку про сповідь. Стояти на колінах в одній з ваших будок! Відкривати свою душу іншій людині! Пробачте, отче, але це здається мені чимось нездоровим... не гідним мужчини.

— Он як! Мені здається, ви хороша людина,— сказав він просто.— Очевидно, вам ніколи не доводилося ні в чому розкаюватись.

Я поглянув на церкви — вони тяглися на рівній відстані одна від одної вздовж каналу до самого моря. На другій дзвіниці блиснув спалах гарматного пострілу.

Я сказав:

— Не всі ваші церкви додержуються нейтралітету.

— Це неможливо,— відповів він.— Французи погодилися дати спокій тільки території собору. Більшого ми й не сподіваємося. А там, куди ви зараз дивитесь,— пост Іноземного легіону.

— Ну, я піду. Прощавайте, отче.

— Прощавайте і щасливої вам дороги. Та стережіться снайперів.

Щоб вибратися на головну вулицю, мені довелося проштовхуватись крізь натовп, поминути озеро та білу, наче з цукру, статую з простягненими руками. Вулицю було видно майже на три чверті милі в обидва боки; і на всьому її протязі, крім мене, були тільки дві живі істоти: два солдати в маскувальних касках. Вони повільно віддалялися, тримаючи напоготові автомати. Я сказав — живі істоти, тому що на порозі одного з будинків лежав труп, головою на вулицю. Дзижчання мух, що обліпили труп, і дедалі тихіше рипіння солдатських чобіт були єдиними звуками, Я одвернувся і швидко пройшов повз труп. Оглянувшись через якусь хвилину, я побачив, що залишився вдвох з своєю тінню; звук моєї ходи самітно лунав у напруженій тиші. У мене було таке почуття, наче я став мішенню в тирі. Мені спало на думку, що коли щось і станеться зі мною на цій вулиці, то мине багато годин, перше ніж мене підберуть, і мухи, напевне, встигнуть поживитися.

Поминувши два канали, я завернув у провулок, що вів до церкви. Близько десятка парашутистів у маскувальному одязі сиділи на землі, а два офіцери в цей час вивчали карту. Коли я підійшов до них, ніхто не звернув на мене уваги. Солдат з високою антеною похідної радіостанції повідомив: «Можна рушати». Всі встали.

Я спитав у них поганою французькою мовою, чи можна й мені піти з ними. Однією з переваг цієї війни було те, що обличчя європейця саме по собі правило за перепустку на передових позиціях: європейця ніхто не запідозрить у тому, що він ворожий розвідник.

— Хто ви? — спитав лейтенант.

— Я пишу про війну, — відповів я.

— Американець?

— Ні, англієць.

— У нас незначне завдання,— сказав лейтенант,— але якщо ви хочете йти з нами...— Він почав знімати свою стальну каску.

— Ні, ні,— зупинив я його,— це для тих, хто воює.

— Як хочете.

Один по одному ми обійшли церкву,— лейтенант ішов попереду,— і на мить зупинилися на березі каналу, чекаючи, поки солдат з радіостанцією налагодить зв’язок з патрулями на обох флангах. Над головою пролітали міни і вибухали десь далі. За церквою до нас приєдналися ще солдати, тепер нас було чоловік тридцять.

Лейтенант півголосом пояснив мені, ткнувши пальцем в карту.

— Одержано повідомлення, що їх у цьому селі чоловік триста. Може, підтягують сили на ніч. Не знаємо. Ніхто ще їх не виявив.

— А це далеко?

— Триста ярдів.

По радіо надійшов якийсь наказ, і ми мовчки рушили далі; з правого боку тягнувся прямий канал, з лівого — низькорослі чагарники, поля і знову чагарники.

— Все гаразд, — прошепотів лейтенант і заспокійливо махнув рукою.

Ярдів через сорок ми підійшли до другого каналу з рештками мосту — однією дошкою без поруччів. Лейтенант дав знак розсипатись, і ми присіли навпочіпки обличчям до незнайомої нам землі, що починалася по той бік каналу. Солдати подивилися на воду,