Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Що? Своїх хлопців не берешь? Боїшся що їх Арсен накаже за поганий смак у татуюваннях?

Герман хмикнув, тримаючи двері.

— Та ні, Максе, просто знаю, як ти любиш простір для своїх героїчних поз.

Арсен закотив очі, шрам здригнувся, але в голосі проскочила тінь усмішки.

— Заткніться ви обидва, поки я вас не замкнув у підвалі.

У кабінеті пахло старим папером і металом. Карти на стінах, завалений стіл — Арсенова печера, де він розплутував Пустоту. На найбільшій карті Києва червоними хрестиками палали угруповання й руїни, де бували Паладини. Максим одразу помітив миску з їжею на столі — щось схоже на сушене м’ясо й кілька довоєнних льодяників. Схопив шматок сухофрукту, кинув у рот, жуючи з кислою міною, потім узяв цукерку й почав перекидати її з руки в руку. Арсен сів за стіл, узяв олівець і щось черкнув. Герман став біля карти, склавши руки.

— Отже, — почав він, голос твердий, але з ноткою знайомої легкості, — Цитадель мене прислала не просто так. На клан біля заводу напали. Невідомий ворог. Вирізали всіх, крім кількох щасливчиків.

Максим пожував м’ясо, звузивши очі.

— І ти прибіг до нас, бо Чорна Мітка не може сама собі носа витерти? Чудово, Германе, я прямо мріяв бігати за твоїми проблемами.

Герман усміхнувся — та сама крива посмішка з їхніх вилазок.

— Пам’ятаєш Лівий берег  нещодавно, Максе? Рейдерів? Ти мені патрон винен. Кличу по дружбі. Чи ти забув, як я тебе з-під мутанта витягав?

Максим хмикнув, перекидаючи цукерку між пальцями.

— Ясам заштовхав, сам дістав, рятівник ти мій. Добре, викладай, що там за біда, поки я не здох від цього "делікатесу".

Арсен відірвався від карти, стукнув олівцем по столу.

— Досить язиками чесати. Що там у тебе, Германе?

Герман підійшов до карти, ткнув пальцем у південний край міста.

— Клан біля старого заводу. Союзники Цитаделі. Хтось їх розмазав — швидко, без шуму. Вижили просять захисту, хочуть до нас. Але Чорна Мітка не потягне — бійців мало, шлях через пів міста. Ви, Паладини, — єдині, хто може допомогти.

Максим відштовхнувся від підвіконня, цукерка гойднулася в руці.

— Чудово. Ще один похід, щоб усі здохли, а ми були героями. Чому б не послати новачків? Хай учаться на ваших трупах.

Герман глянув на нього, очі звузилися, але в голосі проскочила іскра.

— Бо це не просто наш клан, циніку. Свідки кажуть, ворог — не Рейдери, не мутанти. Щось нове. Якщо не розберемося, наступними будемо ми. Чи ти.

Напруга стиснула кімнату. Арсен кинув олівець, уперся руками в стіл, шрам напружився.

— Оце так завернув, — пробурмотів Максим, жуючи цукерку. — Прямо сучасний поет Пустоти. Думаєш, я повірю в чергову байку про спасіння?

Герман сперся на стіл, глянувши на нього з викликом.

— Не спасіння, Максе. Але там, у руїнах, щось таке, що тобі сподобається. Пригоди, Сталкере. Ти ж без них здохнеш від нудьги.

Максим закотив очі, але кутики губ здригнулися — Герман знав, куди тиснути.

— Пригоди — це коли тебе рвуть на шматки, а ти ще смієшся. Але знаєш що? Я взагалі-то хотів нормально поїсти, а не розгрібати ваші плани.

Арсен глянув на нього, голос став твердим, батьківським.

— Максиме, потім поїси. Йди збирайся.

Максим відкрив рота, щоб пирхнути щось у відповідь, але Арсен різко перебив, піднявши тон:

— Збирайся, я сказав!

Максим зам’явся, кинув цукерку назад у миску й підняв руки, ніби здаючись.

— Гаразд, батечку, не гарячкуй. Але якщо мене там зжеруть, це на твоїй совісті.

Герман хмикнув, його погляд став вдячним, але твердим.

— З’ясуємо, хто це, і вдаримо першими. Інакше Пустота нас усіх зжере.

— Куди ти нас, чорт забирай, тягнеш? — Питання, що гризло його з моменту появи Германа, вирвалося гострим лезом.

Герман, зупинився біля карти, обернувся, насупивши брови. Обличчя стало кам’яним.

— До Більшовиків. Учора там усе гуділо — торгаші, діти, життя. А сьогодні — попіл. ТРЦ рознесли вщент, людей стерли, ніби їх і не було. Нападники — невідомі. Передали по зв’язку під час атаки, а потім тиша. Ми одразу до вас за підмогою.

Максим відчув, як тривога стиснула груди, але голос залишився крижаним.

— Гаразд, — сказав він, потерши шию. — Якщо виїжджаємо, ризики треба звести до нуля. Але якщо там така бійня, нам варто тримати очі відкритими. Я б сказав, це Титан.

Герман звузив очі, ступивши ближче.

— Що за Титан?

Арсен, що натягав бронежилет, хмикнув із кутка, шрам здригнувся в усмішці.

— О, Максів новий дружок. Сам його приручив, Германе, але, здається, забув погодувати. От і біда.

Максим закотив очі, кинувши на Арсена погляд, сповнений сарказму.