Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Справжня магія не в чарах чи зіллях,

а в теплі рук, що тримають твої,

у поцілунках, які стирають усі страхи,

і в любові, що зігріває навіть у найхолодніші ночі.

Як тільки Кассандр вилікувався, я надолужувала всі наші обійми й поцілунки, але мій романтичний настрій ще й підігрівався святковим духом Йоля.

На календарі залишився тиждень до свята, і місто почало перетворюватися на справжнє зимове диво. Морозний ранковий вітер приносив із собою запах хвої, кориці й запашних трав, які змішувалися з ароматами гарячого шоколаду та медової випічки. Вузькими вуличками Ральтену лунали дзвінкі голоси дітей, сміх і святкові пісні, а дзвіночки на дверях магазинів наповнювали повітря легким мелодійним дзвоном.

Місто виглядало як із казки. Гірлянди з хвої, падуба й омели простягалися між будинками, створюючи зелені арки, прикрашені червоними ягодами, що яскраво контрастували зі сніговою білизною. На центральній площі підняли величезне вічнозелене дерево, яке, здавалося, торкалося своїм верхів’ям самого неба. Його гілки вже прикрашали золотисті стрічки, сушені апельсини, палички кориці та маленькі фігурки фей. Їхній блиск нагадував іскорки магії, що мерехтіли в повітрі. На кожній гілці виднілися свічки в прозорих лампадах, які ввечері обіцяли створити казкову атмосферу.

— Як думаєш, це дерево протримається до весни? — пожартувала я, вдихаючи морозне повітря, насичене ароматом свіжої хвої та смоли.

Кассандр тримав мене за руку, переплівши наші пальці, і для мене зараз не існувало нічого більш прекрасного, ніж ця простота й близькість. Його рука була теплою, а кожен дотик залишав відчуття захищеності.

— Якщо його не з’їсть Йольський кіт, то, можливо, — відповів Касс із хитрою усмішкою.

Офелія й Вельмор відстали, а ми з Кассандром продовжили йти через барвистий ринок, насолоджуючись святковою атмосферою. Місто було сповнене життя, наче кожна його частинка ожила, готуючись до Йоля. Відьми продавали вовняні светри, шарфи, шкарпетки — усе, що могло захистити від міфічного Йольського кота. На прилавках лежали пухнасті ковдри, прикрашені вишитими магічними символами, та яскраві рукавички з візерунками у формі сонця.

З «Котельні» тягнулися солодкі аромати: запах медових пирогів, свіжоспеченого хліба з горіхами й фруктами, випічки у формі сонця. На розі вулиці можна було знайти невеличкі кіоски, де продавали ароматні пучки трав, що використовувалися в ритуалах: розмарин, чебрець, лаванда, полин — усе свіже, запашне, наповнене силою природи.

— Спробуй це, — раптом сказав Кассандр, простягаючи мені невелику керамічну чашку з гарячим глінтвейном. Пар від нього підіймався в морозне повітря, несучи із собою аромат кориці, гвоздики й апельсина.

Я прийняла чашку, вдячно посміхаючись, і зробила невеликий ковток. Напій одразу розлився теплом по всьому тілу, проганяючи зимову прохолоду й додаючи приємного затишку.

— Це божественно, — прошепотіла я, дивлячись на Кассандра, який спостерігав за моєю реакцією.

На наступний день мешканці Ральтену традиційно зібралися біля озера, щоб знайти йольські камені. Це гладкі, округлі камінці, які символізують основу бажань і мрій на наступний рік. Ми з Кассандром теж вирішили долучитися до цього обряду. Точніше, я впросила Касса, бо він явно не горів бажанням стояти біля холодної води, але все ж погодився заради мене.

Ранковий мороз огорнув усе крижаною ковдрою. Доріжки до озера виблискували сріблом, ніби хтось обсипав їх дрібними діамантами. Повітря було пронизливе, але напрочуд чисте, насичене ароматом сосен і свіжої крижаної води, яку ледь прикривав тонкий шар льоду. Сонце повільно піднімалося, його промені пробивалися крізь голі гілки дерев, надаючи цьому ранку особливої магії.

Я притискала руки до теплих рукавичок, вдивляючись у прозору воду, яка ледь помітно текла. Навколо озера вже зібралося чимало людей, кожен із кошиком чи торбинкою для зібраних каменів. Діти сміялися, дорослі обмінювалися побажаннями, а поруч грали музиканти, додаючи атмосфері святковості.

— Ось, дивись, цей камінь ідеальний, — сказав Кассандр, дістаючи невеликий гладенький камінь із води. Він був сірий із легким сріблястим блиском, схожим на місячне світло. Холодна вода, здається, його зовсім не хвилювала, він навіть не здригнувся, коли дістав руку з крижаної глибини.

— Ти серйозно? Я б не змогла навіть пальця туди занурити, — пожартувала я, намагаючись зігрітися.

— Просто ти завжди вибираєш шлях меншого опору, — відповів він із лукавою усмішкою.

Я теж знайшла свій камінь. Він був темний, майже чорний, але на його поверхні виднілися дрібні золоті вкраплення, що нагадували зоряне небо. Я не могла відірвати від нього погляд, адже він наче втілював у собі всі мої мрії та сподівання.

— Що ти хочеш написати? — запитав Кассандр, його голос звучав тихо й спокійно, як сама природа в цей момент.

— Думаю, символ довіри, — відповіла я, усміхаючись і стискаючи свій камінь у долоні. — А ти?

— Руну благополуччя. Для всіх нас, — сказав Кассандр, його очі були сповнені тепла, а голос — впевненості.

Ми взяли спеціальну магічну пасту, яка пахла лавандою, медом і чимось ще незвично пряним. Її текстура була гладенькою й теплою на дотик, що особливо радувало в цей морозний день. Я обережно виводила свій символ на камені, ніби це була найважливіша справа в моєму житті. Касс працював поруч, його рухи були впевненими та точними.