Читати книгу - "Під куполом"

— Авжеж, мем, — відповіла Норрі Келверт так, ніби тисячу разів за останній рік вона сама не заглядала смерті в лице, або не перебувала за мить до знівечення на своїй дошці. — Звісно, що можете.

— Я сподіваюсь. Я дуже сподіваюсь, — сказала жінка Клер, тримаючись за скроні так, немов у неї розболілася голова.

— Суперовий обід, місіс Макклечі! — сказав Бенні й підняв руку. — Дайте п'ять.

— Боже правий, що я роблю! — спитала Клер. А вже потім ляснула по його долоні.

10

Поза передньою стійкою, що сягала по груди, у передпокої поліцейської дільниці, куди люди зазвичай приходили поскаржитися на такі речі, як крадіжка чи вандалізм, або на сусідського собаку, що безупинно гавкає, містилася чергова частина. Там стояли столи, індивідуальні шафки і кавовий апарат зі сварливим написом «КАВА І ПОНЧИКИ НЕ БЕЗПЛАТНІ». Тут же був і пункт реєстрації. Фредді Дентон сфотографував Барбі, а відбитки пальців у нього брав Генрі Моррісон, у той час як Пітер Рендолф із Дейтоном стояли поряд з пістолетами в руках.

— Розслаб, розслаб пальці! — кричав Генрі. Де й подівся той чоловік, що був полюбляв потеревенити з Барбі про суперництво «Ред Сокс» і «Янкі» під час ланчу в «Троянді-Шипшині» (завжди сендвіч з беконом, латуком і помідорами та окремо солоний огірок на шпичаку). Тепер це був коп, котрий з радістю зацідив би Барбі в ніс. І то сильно. — Не катай пальці сам, я прокатаю, тільки розслаб їх!

Барбі подумав, що можна було б пояснити Генрі, як важко розслабити пальці, коли поряд нависають двоє з націленими на тебе пістолетами, особливо, коли знаєш, що їм нічого не варто вистрелити. Натомість він тримав рот на замку і старався розслабити руки, щоб Генрі зрештою зміг таки відкатати відбитки. І йому це вдалося, цілком вдалося. За інших обставин Барбі спитав би в Генрі, навіщо вони взагалі цим переймаються, але й на цю тему він також притримав язика.

— Окей, — промовив Генрі, коли вирішив, що відбитки нарешті чисті. — Ведіть його вниз. Я хочу помити руки. Відчуваю себе брудним просто тому, що його торкався.

З іншого боку стояли Джекі й Лінда. Тепер, коли Рендолф з Дейтоном сховали пістолети в кобури і схопили Барбі під руки, жінки витягли свою зброю. Вони тримали пістолети дулами донизу, але в повній готовності.

— Я хотів би виригати усе, чим ти мене годував, аби це було можливо, — промовив Моррісон. — Мене від тебе верне.

— Я того не робив, — сказав Барбі. — Подумай своєю головою, Генрі.

Моррісон лиш відвернувся. «Думання сьогодні тут в дефіциті», — подумав сам Барбі. Це саме те, не сумнівався він, що подобається Ренні.

— Ліндо, — погукав він. — Місіс Еверет.

— Не говоріть до мене. — Обличчя в неї було білим, як папір, якщо не враховувати темно-пурпурових дуг під очима.

— Ходи-но, сонечко, — промовив Фредді й гостро стусонув його кулаком у поперек, якраз над ниркою. — Апартаменти чекають на тебе.

11

Джо, Бенні й Норрі крутили педалі на північ по шосе 119. День був по-літньому спекотний. У безживному, насиченому вологістю повітрі ані ворушіння. Серед високих бур'янів обабіч дороги дрімотливо співали цвіркуни. У небі над обрієм виднілася якась пожовклість, про яку Джо спершу подумав, що то хмари. Потім він уторопав, що то пил і бруд на поверхні Купола. У цій місцині Престіл текла поряд із шосе, і вони б мусили чути, як вона белькоче, поспішаючи на південний схід до Касл Рока, прагнучи злитися з потужним Адроскоггіном[298], але чули вони тільки цвіркунів та кількох ворон, що апатично каркали десь серед дерев.

Проїхавши Глибоку Просіку, десь через милю вони врешті дісталися дороги, що звалася Чорною Грядою. Це була ґрунтівка, вся у страшних вибоїнах, ще й два похилених, покалічених морозами знаки стояли перед виїздом на неї. Той, що зліва, попереджав: «РЕКОМЕНДОВАНО ЛИШЕ ПОВНОПРИВОДНИМ АВТОМОБІЛЯМ». Той, що справа додавав: «ЛІМІТ МОСТУ 4 ТОННИ. ВЕЛИКИМ ВАГОВОЗАМ ЗАБОРОНЕНО». Обидва знаки були поцятковані дірками від куль.

— Подобається мені місто, де мешканці регулярно вправляються в стрільбі по мішенях, — промовив Бенні. — Тут я відчуваю себе в безпеці проти Ела Клайдера.

— Це та гнида, що на підхваті в Аль-Каїди, — підтакнув Джо.

Бенні, зверхньо усміхнувшись, похитав головою.

— Я кажу про страшного мексиканського бандита, котрий перебрався до Західного Мейну, щоб уникнути…

— Давайте ввімкнемо Ґайґера, — перебила його Норрі, злізаючи з велика.

Лічильник їхав там само, в багажнику «Швінна-Рейнджера» Бенні. Замотаний у кілька старих рушників, які Клер тримала в себе в кошику на ганчір'я. Бенні його розпакував і подав Джо, жовтий корпус лічильника виявився найяскравішою річчю серед цього повитого маревом краєвиду. Бенні промовив уже без усмішки:

— Краще ти сам. Я надто нервуюся.

Джо, секунду поміркувавши, передав лічильник Норрі.

— От же ж серуни, — промовила вона доволі благодушно і ввімкнула апарат. Стрілка моментально колихнулася до +50. Джо втупився в неї очима, відчуваючи, як серце йому раптом почало битися замість грудей у глотці.

— Bay! — вигукнув Бенні. — Який стрімкий злет.

Норрі перевела погляд зі стрілки, що завмерла там стабільно (але поки що за півшкали від червоного сектора), на Джо.

— Їдемо далі?

— Чорт забирай, авжеж, — кивнув він.

12

У поліцейській дільниці електрики вистачало, принаймні поки що. Облицьований зеленими кахлями підвальний коридор освітлювали флуоресцентні лампи з їхнім депресивно-беззмінним сяйвом. Нехай світанок там чи глупа ніч, а тут, унизу, завше полудень. Шеф Рендолф і Фредді Дентон ескортували Барбі (якщо тут доречне це слово, зважаючи на його передпліччя, затиснуті в їхніх руках) униз по сходах. Позаду них, усе ще з пістолетами наголо, ішли двоє жінок-офіцерів.

Ліворуч по коридору містився архів. Праворуч — п'ять камер, по дві з кожного боку і одна в самому кінці. Остання найменша, з вузеньким тапчаном, що нависав над сталевим нужником без сідала, і саме до неї вони його волокли.

За наказом Пітера Рендолфа, котрий сам отримав цей наказ від Великого Джима, навіть найзатятіших з дійових осіб, які брали участь у магазинній колотнечі, було звільнено під їхнє чесне слово (а куди вони могли подітися?) заради того, щоби всі камери залишалися порожніми. Тож сюрпризом став для них Мелвін Ширлз, коли той вигулькнув з камери № 4, де він ховався. Намотана в нього на голові пов'язка сповзла тепер на лоба, він був у темних окулярах, якими маскував два здоровенні синці в себе навкруг очей. У руці він тримав довгу спортивну шкарпетку з чимось важкеньким у носку: саморобний обушок-гольф. Перше, миттєве враження, яке майнуло перед Барбі, — його атакує Людина-Невидимка.

— Падло! —