Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

На ранок вони прокинулися ще змученішими, ніж учора. Багаття вже давно згасло. Речей у них із собою не було, тому просто обтрусившись, вони пішли стежкою до лісу.

За два дні проведених у полоні вони практично нічого не їли. І зараз у животі бурчало, у горлі пересохло. Дівчина та хлопець були не готові до такої жорсткої дієти.

Ліс виявився не густим, світло вільно проникало через гілки. По дорозі їм не потрапило жодної дикої тварини, і це добре, бо сил захищатися не залишалося.

Через дві години вони вийшли на узлісся до зовсім незнайомого місця.

- Альбрехт, мені здається ми вже не поряд із Віджио!

- Можливо! Місця мені зовсім не знайомі!

- Куди нас затягнув цей чортів Карбрі? - вилаялася дівчина. - Знайти когось, розпитати!

- І одяг добре б змінити! Інакше нас приймуть за волоцюг!

- Не звикати! Насамперед, треба роздобути їжі! Я за тими деревами бачила дим. Можливо, там є будинки!

Обмінявшись важкими зітханнями, Рада з Альбрехтом пішли шукати людей. Чарівники не хотіли, щоб хтось із знайомих побачив їх зараз.

За п'ятдесят метрів від лісу, за одинокими деревами справді ховалося кілька будиночків. Незважаючи на ранній час звідти чулися чоловічі та жіночі голоси.

Дівчина зраділа, побачивши людей. Вони були настільки втомленими, що забули, що грошей у них немає, і розплачуватися, якщо що, не буде чим.

  Виглядали вони просто жахливо. Не дивно, що люди на початку сахнулися від них.

- Нам потрібна ваша допомога! Ми голодні й дуже втомилися… - Альбрехт звернувся до чоловіка, що колов дрова.

- Немає у нас нічого! Ідіть геть! – кинув невдоволений погляд на них хазяїн будинку.

- Але ж ми не знаємо куди йти. Що це за місце і далеко від нього Віджио? - втрутилася в розмову Рада.

- Далеко! Геть я сказав! Вас волоцюг годувати не будемо! - замахнувся на них сокирою чоловік.

Рада відсахнулася, вдарившись спиною у груди друга, та наступивши йому на ногу. Цієї хвилини з дому вийшла дружина - худенька вже не молода жінка в хустці.

- Що вам від нас треба, мандрівники? - запитала вона.

- Нам би щось поїсти, та з'ясувати дорогу до Віджио! - Альбрехт з побоюванням подивився на хазяїна будинку, що все ще дивився на них.

- Зараз я вам щось винесу! – сказала жінка.

- Матільдо! Нема чого годувати всякий збрід! У вас гроші є? – крикнув на неї чоловік.

- Ні… зітхнула Рада, не приховуючи прикрості.

- Тоді провалюйте звідси!

Підвівши голову, Альбрехт помітив, як зібралися хмари. Декілька дощових крапель упали йому на руку.

- Ми обов'язково, коли приїдемо у Віджио надішлемо вам гроші! По нам не видно, але я герцог Альбрехт, а це Рада Вольфрам. Чули щось про Гармонію?

- Звісно чули. - відповіла господиня будинку. – Вони зараз їздять герцогством! Ми їх бачили у місті Стара Вірджинія! І ви на них зовсім не схожі! - жінка зайшла в будинок і винесла два шматки хліба, не дивлячись на невдоволення чоловіка.

Рада та Альбрехт не мали сил сперечатися.

– Ми там були тиждень тому… Подивилася б я на вас, якби ви провели два дні у полоні! - йдучи, кинула Рада.

Більше людей серед чотирьох будинків вони не зустріли. Та й просити, щось гордість їм уже не дозволяла.

Гармонія - та, що купалася в променях слави, за яку багаті будинки платили багато золота і яку так привітно прийняв народ, тепер виявилася кинутою напризволяще. За час свого життя у замку вони зовсім забули, як це бути мандрівником, і як це бути відкинутими людьми.

На той час дощ посилився. Пролунав гуркіт грому, і десь угорі блиснула блискавка.

– Побігли! Потрібно знайти укриття! - прожувавши шматок хліба, Альбрехт узяв Раду за руку.

- Але в мене немає сили! - вигукнула вона.

- Ти забула? У тебе є я! А разом ми все подолаємо! Ми ж Гармонія! Ти сама це казала - Альбрехт, обдарувавши її посмішкою, знову повернув погляд на дорогу.

  - Пробач, Ал, що я так погано з тобою повелася колись... - застогнала Рада.

- Забудь! - відмахнувся хлопець і вони пішли далі.

«Невже вона досі те пам’ятає?!»

Їм терміново слід було знайти місце, де можна перечекати грозу. Вони не звинувачували людей, що не захотіли допомагати їм. Просто останнім часом успіх відвернувся від них. Дощ ринув у самий невідповідний момент.

Незабаром вони побачили занедбаний будинок. Його стіни трохи покосилися, двері бовталися на петлях, але дах був цілий.

Забігли усередину вони вже промоклі до нитки. Ось так закінчувалися їхні казкові пригоди.

Притискаючи до себе змучену дівчину, Альбрехт озирнувся.

- Я втомилася! – захникала Рада. - Я хочу спати!

Альбрехт закрутив головою, шукаючи ліжко чи лави. Така знайшлася, хоч і вузька. Розламавши табуретку, Альбрехт склав її у вогнище, попросивши Раду начарувати вогонь. У будиночку стало одразу тепліше.