Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Коли тобі боляче,
Я також страждаю,
Сльозами, печаллю
Серце обливаю…

Останній тиждень квітня я загрузла в щоденних дрібницях. Якось машинально виконувала те, що мала виконувати. Душу гризло паршиве передчуття: ось-ось станеться щось, чого не повинно статися. Тривожність списувала на втому й вмовляла себе, що то  минеться. Але воно таки сталося.

—    Титаренко знову в черговому загулі? - відмічаючи в журналі відсутніх, вголос запитала я, тоном підкреслюючи, як мені набридли його прогули.

—    А ви що, не знаєте, Софіє Костянтинівно? – Лєна Новікова сумно, немов соромлячись, поклала мені на стіл список відсутніх.

—    Що трапилося? Побився? Міліція забрала? – я перебирала усі можливі ситуації. Будь-яка з них мене не здивувала б.

—    Бабуся у нього… у лікарні… погано… – уривками від хвилювання пояснила Лєна, швидше вивчаючи мою реакцію, ніж намагаючись донести основну інформацію.

Я хотіла зразу ж бігти до Тамари Гнатівни, але директор не відпустив.
— Знайдете заміну на свої три уроки, можете йти куди завгодно, - по-діловому серйозно відмовив Петро Іванович. Його теж можна було зрозуміти: ну де тут знайдеш заміну, якщо купа хворих, а всі вільні колеги й так на замінах?

 Довелося проводити уроки, але як я їх проводила – не питайте. Навіть автопілот працював би якісніше. Ледве дочекалася кінця останнього уроку. Примчала до лікарні для того, щоб дізнатися, що Тамари Гнатівни вже немає в живих. Спершу був шок. Потім саме собою постало питання: «Де Вовка?». Я кинулась до нього додому. Вже з порога зрозуміла, що Вовка п'яний, причому, страшенно п'яний.

— О-о-о, невже мама Соня? - він оглянув мене з ніг до голови й награно посміхнувся.

— Заходьте, заходьте. Я трохи того… випив. Та ви мене таким уже бачили, не страшно. Мене всі покинули. Цього разу бабуся також. Хоч ви прийшли, і то добре, - відчинивши ширше двері, Вовка запросив мене увійти, а сам перечепився об килимок і мало не впав. Своєчасно вхопившись за ручку дверей, він зумів утриматися на ногах. Мій жест підтримки виявився зайвим. Навіть зачинив двері за мною та запросив до зали. Сам пересувався важко, весь час намагався не впасти. Але потім він все ж таки завалився на диван.

—    Вова, ти – п'яний, - я увійшла за ним до зали й на столику біля телевізора побачила майже порожню пляшку горілки.

—    Ага, - він розвалився на дивані в позі "по барабану". Вигляд мав класичного безпритульника. - Чула, моя бабуся, божа кульбабка, дуба дала ... - Вовка потягнувся за пляшкою, дістав і зробив невеликий ковток.

—    Коли ховатимуть? - запитала сухо.

—    Ховати? Не будуть! Спалять! – безнадійно вимовив Вовка.

—    Як спалять? Кремація? Навіщо? - не розуміла я.

—    Вона хотіла біля діда на цвинтарі лежати, а там того… місця немає. А для урночки є. Так бабуся хотіла. Прикинь, три дні тому розповіла мені, що і як робити, коли її не стане. І тобі заборонила говорити. Тому, сорі, не сказав. Ти ж знаєш, воля покійників – святе…

—    Де Багіра? - зазвичай песик при моїй появі носився по квартирі, мило виляючи хвостом. Нині його не було. Це насторожило.

—    У Вітька поки що. Тут виє. Кумекає звірючка розумна, що бабусі немає. Вона її годувала.

—    Ти сам їв сьогодні хоч щось чи… лише пив? – мені було шкода його, як маленьку дитину. Вовка байдуже махнув рукою:

—    Не чіпляйся до мене з їжею. Не хочу! - він вкотре потягнувся до пляшки. Сповз із дивана й зайняв простір між диваном та столиком. Акуратно переступивши через його витягнуті ноги, я забрала зі столу пляшку.

—    Тільки не виливай. Постав там. Завтра треба буде чимось лікуватися, – Вовка вказав у бік кухні.

Я й не збиралася виливати, але з-перед очей Вовчиних прибрала. Пішла на кухню, приготувала яєчню, бутерброди та чай.

— Вона мріяла потанцювати... зі мною... на випускному. Я більше її... ніколи не побачу… живою…  - уривками промовив Вовка, розплющивши очі, коли я поставила тарілку на столик і простягла йому чашку з чаєм. Він узяв чашку, але руки у юнака так тремтіли, що гаряча рідина хлюпнула на його і без того брудні джинси. Вовка матюкнувся й розтер мокру пляму вільною рукою.

Я зрозуміла, що ситуація безнадійна, забрала з його рук чашку з чаєм і почала сама годувати Вовку. Він не противився, їв і з вдячністю дивився на мене. Я бачила, як стримувався, щоб не плакати. Мені  теж на очі наверталися сльози, адже розуміла – вже ніколи не буде так, як було, Тамари Гнатівни вже немає, і ми з ним не були до цього готові.

— Якщо хочеш плакати – плач! Я не сприйматиму це як свідчення твоєї слабкодухості. Я знаю, що означає втратити дуже дорогу людину. Чоловіки теж люди, - він уткнувся мені в светр і, як за командою, почав схлипувати. Потім довго розповідав про Тамару Гнатівну, про її велике почуття гумору та силу волі.

Від такої сповіді у мене боляче стискалося серце. Я довго боролася зі сльозами, але вони, підступні, все ж таки полилися. Так і ревли разом з Вовкою у три струмки, сидячи на підлозі зали й обіймаючи одне одного. Виплакалися – стало легше. Я все перебирала його волосся, ніжно вплітаючи пальці в сплутані пасма. А Вовка все розповідав і розповідав важким, надламаним голосом:

—    Бабуся казала, що якби не я, вона б померла прямо на похороні моїх батьків. Яке щастя, що вона в мене була! Я пам'ятаю кожну казку, яку вона розповіла. Я таку людину більше не зустрічав у своєму житті. Тільки ось ти на неї схожа. Біля тебе затишно.

Я мовчки гладила його волосся й слухала. Судячи з того, як Вовка сидів, втупившись в одну точку, він навряд чи пам'ятав про мою присутність. Мені так здавалося.

—    Вона про мене все знала. Я це пізно зрозумів. І про мої пригоди теж. Вона вміла передбачати. Лише тиждень тому бабуся попросила мене повідомити родичів, щоби приїхали. Та ніхто не приїхав. Як і тоді, коли мої батьки померли, так і тепер. Вони всі відгородились від нас. Я лише двічі бачив свого дядька Петра, старшого бабусиного сина. Начальником став, паном. Десь у Харкові, директор. Бабуся, мабуть, знала, що нікого не буде, бо сусідку попередила, заплатила їй, щоб мені допомогла все зробити. Ну, там поминки, поховання, - Вовка заплющив очі й замовчав.
Я теж не знала, що говорити. Рука моя так і застигла у його волоссі. Я підозрювала, що Вовка почне виливати  мені усі свої обрАзи, але до такої відвертості не була готова.