Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А я теж винен у її смерті. Ніколи нічого не казав. Та й що розповідати? Що всі вважають мене лайном? Що так важко щось довести, коли довкола цінується інше? У школі треба здавати на екскурсію десятку, а у бабусі закінчилися пігулки, які коштують сто десять гривень. А їх потрібно купити терміново, всього за один день, інакше підніметься тиск і ніякі навіть уколи не допоможуть. Першого разу я крав і згоряв від сорому. Як я себе сварив! Потім звик. Якби треба було, я за бабусю й убив би, напевно. Я прийшов о першій ночі додому, працював. А вона в кріслі… на мене чекала. Погано стало. Непритомна була. Вітьок швидко до лікарні відвіз, але ..., - а потім настала тиша.
На кілька хвилин Вовка замовчав. Я теж прикрила очі й подумки згадала наше перше знайомство з Тамарою Гнатівною, її добрі очі, привітну усмішку, акуратну маленьку старечу фігурку, яка швидко рухалася по квартирі, наші чаювання та розмови. Як мені не вистачатиме її! Непомітно ця жінка стала й мені бабусею. Поруч із нею було дійсно затишно й спокійно.
Раптом дихання Вовчине почастішало, він випростався й відірвав голову від моїх колін. Обернувся й зустрівся зі мною поглядом. Немов уперше побачив поруч.
— А чого це ми на підлозі розсілися? А непогано сидимо, - зробив висновок і задушевні розмови продовжились. - Ти перша училка, яка зі мною говорила чемно і як з особистістю. Інші ображали. Немов змагалися, хто болючіше штрикне словом, вдаліше скривдить. Знаєш, як називали? Дебілом, розумово відсталим. У молодших класах я ще намагався довести, що не дятел. Але потім… Кому? Навіщо?
Відчуваючи, як підступають до очей сльози, я гладила його по голові, плечах, спині, щось говорила заспокійливе, підбадьорливе, намагаючись втішити.
— Але тепер усе позаду. Тебе сприймають як особистість, - повторювала я, відчуваючи теплий тягар його тіла на своїх колінах, доки не зрозуміла, що він внутрішньо зібрався. Голова його піднялася, і Вовка глянув на мене своїми чорними очима по-іншому, як чоловік:
— Знаєш, що мені сказала бабуся, коли ми востаннє говорили? Вона сказала, що ти та жінка, яка відіграє у моєму житті дуже важливу роль. І вона знала, як я тебе люблю.
Я нічого не могла сказати. Так і сиділа, дивлячись у етажерку, що стояла в кутку. Якось не помітила, коли маленький хлопчик, який лежав у мене на колінах і скаржився на життя, зник і з'явився дорослий чоловік, який хотів мене, як жінку. Різким рухом він пригорнув мене до себе й обпік жарким поцілунком, обколов своєю, мабуть, триденною щетиною. Я ойкнула й він відсторонився.
— Ти залишишся зі мною? Я не тягтиму тебе в ліжко. Мені просто треба знати, що хтось поряд. Що ти поряд, – його очі просили, але я читала в них безмежне бажання.
— Я залишусь, якщо тобі одному важко, але присягнися, що ніякого сексу. І не пити! А ще слухатись, - вирішила обговорити всі моменти.
— Клянусь! – підозріло швидко погодився Вовка.
— Тоді йди, переодягнись і вимийся. Я виперу твої речі, - піднялася й пішла на кухню.
— Ще чого. Я й сам умію прати, – огризнувся Вовка, і я зрозуміла – він повернувся до життя.
На кухні був повний безлад: купа брудного посуду, каструлі з-під каші та супу. На столі нагромадилися шкірки від щонайменше десятка апельсин. Вовка завжди їв апельсини, коли йому було погано. Своєрідний особистий антидепресант. Я уявила, скільки часу треба буде витратити, щоб усе прибрати, аж раптом відчула Вовку за спиною. Він умів безшумно підходити, стояти та спостерігати. Але я завжди відчувала його погляд.
— І не вздумай тут щось прибирати без мене. Там у кімнаті тєлік подивися, поки я приведу себе в божий вигляд. Потім разом розрулимо цей свинюшник. Настрою не було чистоту наводити.
За пів години він вийшов із ванної свіжим, поголеним, з мокрою головою та у спортивних широких штанях. Його оголений торс мене змусив зніяковіти.
— А футболки чистої у тебе ніякої нема? - запитала, витримавши паузу милування. Вовка лукаво примружився:
— Це я тебе спеціально спокушаю. Розраховую, що забереш свої умови назад.
— Тоді дякую, що хоча б штани надів, - вирішила відплатити тією ж монетою й вимкнула телевізор. - Пішли прибиратися на кухні.
Я мила тарілки, Вовка витирав їх рушником і складав на сушарку. Мене вражало, з якою легкістю та швидкістю ми вдвох справлялися з домашніми справами. У мене раптом виникло таке відчуття, ніби знаю Вовку все своє життя, якого, мабуть, без нього ніби й не було. Це відкриття викликало у мене легку посмішку.
— А чо смішного, Соня? - запитав Вовка, помітивши мою усмішку.
— Нічого. Дивуюсь, який ти хазяйський хлопець. Не хлопець, а мрія.
— Ага, дуже цінний екземпляр. Вмію готувати, прибирати, ось бачиш, витирати посуд. Мити я теж вмію, просто ти забрала цю місію. Я буду класним чоловіком для тебе, Соня, - він відкинув рушник, обхопив мене своїми великими сильними руками й поцілував. Було відчуття, ніби я провалилася у якийсь вакуум невагомості. Зібравши всі свої сили, я все ж відсторонилася.
— Ти обіцяв, - рішуче нагадала.
— Це просто була реклама. Що я вмію робити? Я не все ще продемонстрував… І ми з тобою домовилися про ліжко, а не про поцілунки, - він наблизився на мінімальну відстань і, мабуть, знову застосував би катування своїми чаклунськими поцілунками, якби я не вигукнула:
— Я піду, а ти залишишся сам. Я серйозно. Навчись тримати себе в руках. Мені теж багато чого хочеться, але я стримуюсь, - вимовляючи це, спіймала себе на думці, що якби Вовка не послухався й схилив до близькості, я б не чинила опір. З тієї простої причини, що теж цього хотіла. Але виховання, етикет, совість, жалоба… Я не знаю, що це було, але воно змушувало мене стримувати всі свої пориви. Вовка ж, боявся, більше, ніж я думала, мого зникнення, тож залишив усі спроби еротичних нападок. Спали ми в різних кімнатах, і мені було приємно прокидатися від дотику його ніжних долонь.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.