Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

—    Ви не лідер, Соня Костянтинівно, - вирішив підсумувати Едік.

—     І не приховую, – погодилася.

Я співала й була повернена обличчям до зали, тому не бачила, що коїться на задньому плані, тобто що робить моя підтанцьовка. Ні, танець вони відрепетирували гладко, але без непередбачуваних проблем не обійшлося. У Зайця Андрія розв'язався пасок, який виконував функцію утримування широких козацьких штанів. І ті штани почали сповзати. Тому коли інші хлопці танцювали, поставивши руки в боки, Андрій дотанцював, притримуючи штани, щоби не злетіли. І саме це тепер розповідали мені хлопці. Насміялися від душі.

—    Ага, вам хіхі, а я тоді мало не наваляв у ті штани, - скаржився Андрій. 

—    І тобі смачного, Андрюша, - іронічно наголосила на «цікавій» темі під час їжі. 

—    А що тут такого? Усі свої! – безцеремонність – то коньок Андрія, завжди говорив, що думав.

—    А чо ви не співачкою стали, а в школу прийшли? – спитав Костя. – Я думав, Вовка лапшає, що ви гарно співаєте.

—    Чомусь хотілося бути вчителькою, - це була правда. Я  захоплено завжди дивилася  на співачок, що виходили на сцену, але  сама цього ніколи не хотіла. Ось і тепер, після виступу, я відчувала повне спустошення, а от після уроків мій організм генерував нові ідеї, насичувався планами і бажанням щось робити. 

—    Якщо відкрию свій ресторан, я вас запрошу співати, - напівжартома сказав Костя, насолоджуючись полуничним морозивом.

—    Облізеш, - грізно гаркнув Вовка. –  Соня Костянтинівна  не співатиме у твоєму зачуханому ресторані.

—    Чому це зачуханому? – образився Костя.

—    Тому що  на нормальний у тебе бабла не вистачить, а забігайлівка  чи то якийсь ганделик – стрьомний простір для співів, - пояснив свою позицію   Вова.

—    Хлопчики, ша, давайте не лаятимемося й не ділитимемо шкуру неубитого бика, - довелося гасити сварку, що назрівала. – Може, ще й погоджусь співати. Що я робитиму - вирішувати мені, і лише мені, зрозумів? - поставила на місце Вовку, який вже кипів. І, як я йому не намагалася пояснити, що перегнув палку, все одно образився й пішов.

—    А у зірковому сімействі шкандаль, - прокоментував Едік й додав. – Показиться й відійде. Він швидко відходить.

—    Знаю, - відповіла я, але ейфорія від начебто до цього часу вдалого дня зникла. Настрій був зіпсований.

Спочатку в мене була думка першою з ним заговорити й помиритися, але Вовка випередив. Після третього уроку увірвався до класу й, зачинивши двері на клямку, підійшов до мого столу:

—    Я розумію, що ти старша та ще й вчителька, але так не завжди буде. Я твій майбутній чоловік, тому ми або всі рішення ухвалюємо разом, або… - він затнувся, побачивши мої великі здивовані очі.

—    Який чоловік? Що ти верзеш? – я щойно виставила п'ять двійок за самостійну восьмому класу, а тут Вовка зі своїми далекосяжними планами.

—    Ти мене принизила при всіх пацанах учора. Пам'ятаєш? – нагадав Вова інцидент.

—    Ах Божечко, вибачте пане Титаренко, як я могла? Це ж треба… Ви там вирішували цікаве питання мого працевлаштування, а я мала сидіти й чекати, коли мені винесуть вердикт? Ми не в Еміратах, Вова. Я сама завжди все вирішуватиму. Навіть якщо ти будеш моїм чоловіком.

Вова просяяв, чмокнув мене в щічку й намалював на дошці "I live your, Sonia!" Я швидко за ним стерла все це мистецтво,  написане неправильно.

—    Значить, ти не відкидаєш можливості того, що я буду твоїм чоловіком.

—    Ти школу закінчи спочатку. А то, як у тому мультику «Не хочу вчитися, а хочу одружитися».

—    Навчаюсь, навчаюсь. Пішов вчитися, - він відчинив двері й розігнав натовп восьмикласників, які зібралися біля кабінету. Один із хлопчаків спробував «наїхати» на Вовку:

—    Блін, не встигнемо через цього йолопа підготуватися до уроку... Сидів там. Вірша здавав чи що?

—    Не гуди, малий, а то двійку отримаєш, - пожартував Вова  й помчав до сходів під дзвінок на урок.

—    Ну, ти знайшов на кого наїхати, Саньок, це ж Вовка Титаренко з одинадцятого. Пощастило, що в лоба тобі не з'їздив, мабуть гарний настрій, - почула я голос іншого учня, Кості Пилипенка. Усміхнулася. Не тому, що Вова такий знаменитий у школі, а тому, що не вліпив восьмикласнику в лоба. Щастя робить людину добрішою.