Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

КПРС, які мали незаплямовану репутацію та вищу юридичну освіту й перевірялися партійними організаціями відповідно до настанов партійних органів. Остаточно кандидатури схвалювалися районними (міськими), обласними (міськими — в містах республіканського підпорядкування) комітетами КПРС і лише після цього подавалися на реєстрацію у відповідний виконавчий комітет районної Ради депутатів трудящих. Водночас засідання або збори громадських організацій, трудових колективів чи військовослужбовців із висування кандидатів у народні судді здебільшого проводилися формально. Інакше і не могло бути, оскільки юристи, які номінувалися на посади суддів, переважно не були членами колективів, що їх висували, а тодішня ментальність передбачала «довіру» рекомендованим згори особам.

Загалом слід підкреслити, що як у сталінський, так і післясталінський, період «забезпечення незалежності судів» обмежувалося звільненням їх з-під впливу виконавчих структур. Ніхто і думки не мав зазіхати на основоположний принцип партійного керівництва державним життям (звинувачення у таких намірах висувалися хіба що до Л. П. Берії). Проте намітився певний поступ щодо розуміння змісту партійного керівництва. Зокрема, у 1954 р. було прийнято постанову ЦК КПРС, в якій зазначалося, що окремі партійні органи замість політичного керівництва і контролю за діяльністю судових органів стають на шлях незаконного втручання в їхню діяльність у конкретних справах. ЦК КПРС вказав, що подібне втручання підриває авторитет суду, дезорієнтує суддів, порушує конституційний принцип незалежності суддів і їхнього підпорядкування тільки закону, позбавляє судові органи самостійності й насаджує безвідповідальність у їхній роботі[986].

Позачерговий XXI з’їзд КПРС (січень — лютий 1959 р.) не лише проголосив завершення будівництва соціалізму і перехід до розгорнутого будівництва комуністичного суспільства, а й дав могутній поштовх розвитку діяльності товариських судів та інших громадських формувань у сфері охорони правопорядку. Зокрема, у доповіді М. С. Хрущова зазначалося: «Настав час, коли більше уваги слід приділяти товариським судам, які повинні головним чином домагатися запобігання різного роду порушенням. Вони мають розглядати питання не лише виробничого, а й побутового, морального характеру, факти неправильної поведінки членів колективу, які допустили відхилення від норм громадського порядку»[987]. На розвиток цієї директиви було прийнято постанову ЦК КПРС та Кабінету Міністрів СРСР № 218 від 2 березня 1959 р. Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні[988]. Врегулювання статусу товариських судів віднесли до компетенції союзних республік, що і спричинило появу Положення про товариські суди в Українській РСР, затвердженого Президією Верховної Ради УРСР 15 серпня 1961 р.[989] Товариські суди мали розглядати справи про порушення трудової дисципліни, прогули, недотримання правил техніки безпеки та інших правил, ненавмисне псування інвентарю або інструментів, появу в нетверезому стані та негідну поведінку в громадських місцях і в сім’ї тощо. Згодом було значно розширено компетенцію товариських судів у цивільно-правовій сфері за рахунок передачі на їхній розгляд суперечок про порядок користування будівлями, що становили спільну власність двох або кількох громадян, про поділ майна колгоспного двору, про поділ майна між подружжям тощо[990].

«Відлига» принесла не лише структурні зміни до судоустрою та системи партійно-державного керівництва судами. У самій судовій діяльності з’явилися нові, цілком гуманістичні моменти. Якщо раніше вищим проявом гуманізму були амністії 1945 і 1955 років, то від середини 50-х рр. XX ст. розпочалася масова реабілітація громадян, засуджених з політичних мотивів. Реабілітація, як і раніше засудження людей, мала кампанійський характер і проводилася безсистемно, вибірково й у багатьох випадках з порушенням норм законодавства. Ті судді, які активно засуджували людей, так само активно їх виправдовували. На деякий час розгляд нових справ про контрреволюційні злочини майже припинився.

Втім, у грудні 1956 р. нову кампанію боротьби з «антирадянщиною» започаткував лист ЦК КПРС Про посилення політичної роботи партійних організацій у масах і припинення вилазок антирадянських, ворожих елементів, датований груднем 1956 р. На його підставі ЦК КПРС, КДБ СРСР і Прокуратура СРСР розробили проект постанови Пленуму Верховного Суду СРСР Про покращення роботи судів з розгляду справ про контрреволюційні злочини, який було ухвалено 7 липня 1957 р. Кількість кримінальних справ цієї категорії невдовзі суттєво зросла, про що свідчать звіти Відділу з узагальнення судової практики Верховного Суду СРСР[991].

Незважаючи на згадані негативні моменти, XXII з’їзд КПРС, який відбувся у липні 1961 р., все ж мав, на нашу думку, певні підстави, щоб заявити у затвердженій ним новій програмі Комуністичної партії: «Правосуддя в СРСР здійснюється в повній відповідності із законом. Воно будується на достовірно демократичних основах: виборності і звітності суддів і народних засідателів, праві їх дострокового відкликання, гласності розгляду судових справ, участі в судах громадських обвинувачів і захисників при суворому дотриманні судом, органами слідства і дізнання законності, всіх процесуальних норм. Демократичні основи правосуддя розвиватимуться і вдосконалюватимуться»[992].

Підбиваючи підсумки огляду розвитку судівництва в цей неоднозначний період радянської історії, маємо зауважити, що ще до 1953 р. простежувалися певні тенденції до демілітаризації та демократизації, які, однак, були ледь помітними в умовах існування спеціальних судів і періодичних «хвилеподібних» масових протиправних репресій. Катастрофічні наслідки мало те, що, як зазначалося в постанові ЦК КПРС від 30 червня 1956 р., звичне відправлення норм правосуддя нерідко підмінялося одноосібними рішеннями Й. В. Сталіна[993]. У післясталінський період система політичної юстиції загалом була демонтована, а політична заангажованість судових органів помітно зменшилася. Через посилення наглядових, кадрових, дисциплінарних та інших