Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

- Гей-ей, киця, - гукаю, скидаючи в світанкових променях усю серйозність. - Пс-с... Рідна-а-а-а, - останнє вже співуче тягну. Усміхаюся ще до того, як дружина обертається. Струшуючи білизну, вона суворо примружується. Знаю, чим зобов'язаний. Розправивши плечі, поспішаю розвіяти хмари. - Киця на ім'я Варя, - примовляю, крокуючи вниз сходами. Поки перетинаю двір, дружина відвертається. Закидає пелюшку на мотузку, а в мене за грудиною скручує найважливіше. Так треба. І це по кайфу, зараз розумію. - Киць-киць рідна, - продовжую, не втрачаючи оптимізму. Та я просто щасливий, і придушувати це не привчений. - Кіця Центуріон.

Обожнюю цю її незрозумілу манічку - сушити білизну на вулиці. Відтоді, як у будинок переїхали, тільки так і робить. А мене пре підловлювати її між рядами мокрих ганчірок. Сьогодні Варя ще й із самого ранку в купальнику.

- Бойка, - видихає, коли притискаюся ззаду.

На мені майки немає. Прокинувся, тільки шорти натягнув. Відразу голою шкірою стикаємося.

- Бойка, так. Так, - підтверджую я. Торкаючись губами шиї, ще не цілую. Вбираю. - Киця Бойка.

- Кір...

Цілую ніжну шкіру. Швидко, волого і жадібно.

- Ш-ш-ша... Скучив, рідна.

Зітхає шумно. Здається.

- І я, - обертаючись, обіймає. Не вперше, звісно. Але якою ж благодаттю обволікає. Заливає теплом крутіше липневого сонця. - Але все одно серджуся. Працювати вночі не можна. Вночі потрібно спати! От скільки ти зараз відпочивав? Дві години? Чи півтори?

- Базару немає, не можна, - вся відповідь.

Далі цілую. Глибоко не дає. Коротко уриваю і знову в очі дивлюся.

- Погоджуєшся? - точить уперто Варя.

- Погоджуюся.

- Ага, а завтра знову будеш сидіти до чотирьох.

- Завтра - ні. Важливий проект був сьогодні. Закінчив.

- Та в тебе через день важливий... - розлютившись, підвищує голос.

- Тихо. Малих розбудиш, - киваю на відчинені балконні двері на другому поверсі.

Знаю, що спрацює. Безсовісно користуюся. Коли Варя замовкає, притискаюся щільніше. Гнана легким вітерцем білизна освіжаюче хльостає по спині. У ніздрі проникає знайомий запах ополіскувача. Він за роки теж став асоціюватися з домом. З Варею. З дітьми.

- Де там твоя любов? - хриплю на знижених. - Діставай.

Вона зітхає. Вкрай чуттєво. Мене одразу вражає струмом. По спині розсипається тремтіння.

- Дістала, Бойка...

Тоді вже цілую нормально. Стискаючи потилицю, посилюю контакт. Вриваючись у вологе тепло рота, трую своєю термоядерною любовною отрутою. Хто ж винен, що моєму ніжному Центуріону випало, щоб вмазався в неї здичавілий Мауглі?  У мене до неї всього в надлишку. Передусім через неї вихлюпую, переробляю, реалізую. Видаю максимум, а вона вже перерозподіляє по потрібних точках.

- Смачна моя... Рідна... Ну ж бо по-швидкому... М?

- Не встигнемо... - задушено шепоче і, шумно хапаючи повітря, мотає головою.

- Встигнемо, - запевняю я.

Ловлю долонею підборіддя, щоб не крутилася. Лижу губи так, що майже весь низ обличчя мокрим залишаю. І знову в рот її проникаю. Зі стогонами сплітаємося язиками. Мимоволі міцніше руками проходимося одне по одному.

- Ну, не тут же, - шипить Варя, коли зсуваю вбік трикутник ліфчика і стискаю долонею груди.

Пхаючись, смикає тканину назад. Сміюся, хоча члену ридати хочеться. Прокапую передеякулятом.

- Їб... - виривається на емоціях. - Ходімо, Центуріоне. Я вставлю і кінчу, клянуся.

- Ненормальний... - а сама посміхається.

- Угу...

Підхоплюючи під дупу, чекаю, поки ногами зачепиться, і несу до хати. Дорогу добре знаю, можу на ходу цілувати. Начебто не галасуємо, але щойно ступаю за поріг, повзуть у тиші луною і дзвінкі звуки поцілунків, і зітхання, і плутане перешіптування.

- Де? - запитую я.

- У ванній? До спальні далеко...

- Далеко... До ванної - теж...

Припираю до стіни просто у вітальні.

- Бойка... - стогне обурено, поглядаючи на сходи.

- Ми почуємо, сто відсотків.

- Гаразд... Тоді швидко...

Так, швидко, звісно. Швидко цілую, швидко торкаюся, швидко зсуваю в бік труси... Заповнюю і відлітаю.

- Я... Х-х-р-р-м-м... Люблю тебе... - хриплю їй у губи.

- Так-а-а-а... - стогне киця тихенько. - Люблю... Теж...

Вислизаю. Із грубуватим гарчанням вбиваюся назад.

- Завжди... Завжди...

- Назавжди... - вторить Варя. - Тільки не закінчуй... Не закінчуй, не закінчуй... Не зараз... - благає, а я, витираючи піт, що виступив на лобі, посміхаюся. - Теж хочу... Хочу... Хочу...

- Відчуваю...

Як можу, блокую і притупляю власні відчуття. Впиваючись у рот Варі, стискаю долонею груди і вирівнюю темп на той самий ритм, який їй особливо сильно подобається. Усе зникає. Існуємо лише ми. Тільки я і вона. Поки стійкі й пульсуючі спалахи задоволення не провокують вибух нашого особистого всесвіту. Розлітаючись, на довгу мить глохнемо і сліпнемо. Важко дихаючи, ціпеніємо, щоб мати змогу відновити всі ці функції і вкотре відродитися. Може, тупо, але чомусь щоразу здається, що іншими стаємо. Переналаштованими й модернізованими версіями себе. Але, найголовніше - ближчими.