Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

значно зростає щільність населення. Тут скупчення включали до десяти і більше окремих населених пунктів. Наприклад, у Ямпільському кущі селищ доби пізньої бронзи уздовж лівого берега Сіверського Дінця обстежено 7 чи 8 пунктів. Там могли проживати одночасно до 500 чоловік. Безперечно, це прояв певної соціальної організації населення вже на міжселищному рівні. Для його оцінки археологи використовують поняття “патронімія”. За даними етнографії патронімія включає спільності, пов’язані родинними або територіальними зв’язками. У найменуванні таких спільностей звичайно є вказівка на походження від спільного чоловічого предка[387].

За зразок територіальної патронімії може правити Пилипчатинський кущ міднорудних копалень та селищ рудокопів іраномовного населення доби пізньої бронзи у верхів’ях правих приток р. Бахмутки на схід від Артемівська (Бахмута). Тут на площі близько 60 км2 виявлено 10 копалень та 6 селищ із виразними ознаками ливарного виробництва[388]. Ймовірно, що контроль за видобутком та переробкою мідної руди здійснювала ця патронімія. Тоді ж мешканці згаданих вище Ямпільських селищ контролювали гирло р. Бахмутки, напевне, маючи зиск від транспортування мідної руди водою як посередники. На Правобережній Україні, довкола Кременця, спостерігається, зокрема, скупчення правослов’янських поселень, жителі яких спеціалізувалися на виготовленні крем’яних знарядь: серпів, тесел, наконечників до дротиків.

Такі археологи, як С. С. Березанська та І. К. Свєшніков, розуміють патронімію інакше. Вони схильні обмежувати її частиною великого селища. Співіснування декількох патронімій припускається для поселення стржижовської культури Зозів II Рівненської області[389]. На Пустинці та Усовому Озері співіснували по дві патронімії, а відповідний кущ поселень С. С. Березанська зіставляє з племенем. Дане твердження неспроможне, оскільки племена різняться між собою не лише територією, а й мовою, самосвідомістю, обрядами (поховальними, наприклад) і, нарешті, апаратом влади[390]. Такі відмінності між двома сусідніми кущами одноетнічних поселень уявити важко. За історичними джерелами на теренах України існували дві класичні групи племен. Це скіфські племена V ст. до н. е. та їхні сусіди, за Геродотом, а також східнослов’янські племена напередодні утворення Київської держави, за “Повістю минулих літ”. В обох випадках за цими групами племен були закріплені значні території. За доби бронзи племені може відповідати локальний варіант якої-небудь культури або й культура загалом, якщо вона займає відносно невелику територію, скажімо висоцька.

За приклад археологічної відповідності племен може правити гірськокримський варіант білозерської (пізньозрубної) культури, поширений у межах трьох хребтів Кримських гір. Основою економіки тут було яйлажне скотарство, яке диктувало часту зміну місць проживання. У гірських умовах склався і своєрідний обряд поховання у кам’яних скринях. Для такого екологічно замкненого середовища можливе утворення мовного діалекту. Згадаймо, що саме у цій місцевості у середині І тис. до н. е. Геродот засвідчує проживання таврів[391]. Враховуючи, що археологічно простежена еволюція гірськокримського варіанта білозерської культури у культуру історичних таврів І тис. до н. е.[392], пам’ятки пратаврів можуть слугувати еталоном для вивчення структури племен бронзової доби. Характерно, що в окремих районах гірського Криму також спостерігаються скупчення поселень та могильників, відповідні патроніміям.

Союзи племен є формою етносоціальної організації та організації влади, властивою добі пізньопервісного суспільства. Добі бронзи притаманні воєнні сутички поміж племенами, захоплення чужих територій, протиборство різних племінних груп у боротьбі за худобу, землю, копальні та інші цінності. Зростання ролі воєн призвело до принципових змін у структурі суспільства. Потреби захисту спричинювали укрупнення спільностей. Вистояти поодинці було дедалі важче. Помітною ставала тенденція до утворення надплемінних структур, що складалися з кількох племен. Це й були союзи племен, або конфедерації. З часом інтеграційні процеси посилювалися, а союзи дедалі збільшувалися та могутнішали. Ускладнення суспільної організації вимагало створення особливих органів для керування союзом племен. Знать, яка виділилася при цьому, поступово посідала панівне місце у суспільстві.

Перетворення війни на постійний промисел зумовлювало до відокремлення стану військових. Часті війни, у яких брала участь переважна більшість дорослого чоловічого населення, дедалі помітніше посилювали статус воїна.

Можна було б чекати, що воєнні сутички на теренах України відбувалися здебільшого поміж степовими скотарськими племенами та лісостеповими землеробськими. Однак, мабуть, це не так. Напевне, існували якісь домовленості або діяли сталі традиції невтручання. Адже ще за доби енеоліту, коли правобережний лісостеп населяли багаті трипільські племена, дивує їхнє невтручання у життя степовиків. Ряд дослідників уважає, що немає жодних підстав говорити про воєнні зіткнення поміж племенами степового енеоліту та трипільцями. Така ж картина спостерігається і пізніше, за доби бронзи. Відомий лише один факт глибокого проникнення на північ степових індоарійських племен першої чверті II тис. до н. е., коли носії катакомбної культури, рухаючись уздовж Дніпра та Сіверського Дінця, вийшли на широту Києва та Харкова, на землі, зайняті праслов’янським та фіно-угорським населенням. Однак помітних слідів воєнних зіткнень, зброї, спалених селищ там немає. І на яких умовах відбувалося просування індоаріїв, лишається тільки здогадуватися.

Попри усю логічність аргументації така ідилічна картина взаємовідносин землеробів та скотарів протягом мало не трьох тисяч років викликає сумнів. Адже ворожі стосунки між рухливими скотарями та осілими землеробами, а саме такий розподіл сил маємо в Україні за часів енеоліту — бронзи, започаткувалися з переходом до відтворюючих форм господарства. На це неоднозначно вказує “Старий заповіт”: “І був Авель пастух овець, а Каїн був землероб”[393]. Трагічний результат їхніх “братерських” відносин — загальновідомий. Опанувавши степ, союзи племен індоаріїв, іранців, кіммерійців і так далі постійно здійснювали силовий тиск на землеробські і перш за все праслов’янські племена лісостепу на головних напрямках (у сучасній топографічній номенклатурі це Харків, Київ, Вінниця). Звичайно,' археологічних проявів активного протистояння землеробських та скотарських племен поки що замало для II тис. до н. е. Але ж і не відпрацьована методика їхнього цілеспрямованого пошуку. Вважаємо за потрібне звернути увагу на один історичний збіг. На початку І тис. до н. е. гине у вогні низка поселень прафіно-угорського населення уздовж правого берега Орелі, на лівому та селищ і городищ праслов’ян уздовж Тясмина на правому боці Дніпра. Одні дослідники вважають, що це результат агресії іранських племен з півдня, інші цими ж фактами обгрунтовують рух фракійських племен на лівобережжя Дніпра із заходу. Через дві тисячі років, у другій половині XI ст. н. е., по цій же лінії (Орель — Дніпро — Тясмин) пройде південний кордон Переяславської України[394]. Таким чином найдавніша Україна перекрила найуразливіший для землеробів з боку скотарів київський степовий коридор. Відповідно, далі на захід, постала Подільська Україна.

Інша система городищ, які виникли на перетині доби бронзи та раннього залізного віку, зафіксована у західних регіонах України уздовж лівого берега верхньої течії Дністра