Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

вбито купця Селіванова, одного з найбільших постачальників армії. Перш ніж убити, його катували, а потім закинули у великий дерев’яний ящик і відправили посилкою додому. До посилки приклали лист, що це сюрприз для дітей, тому дружина Селіванова зібрала всіх трьох своїх чад, і на їхніх очах слуга відчинив ящик, звідки дістали пошматоване тіло бідолашного купця, якому в рот запхали його ж дітородний орган. І це ще були не всі жорстокості. Про це багато говорили, але в газетах було написано, що купець помер від серцевого нападу. Влада вирішила, що краще не повідомляти про такі звірства. Значно менше було розмов про шахрая на прізвисько Торт, якого знайшли у лісі під Москвою за кілька днів перед загибеллю Селіванова, голого і прив’язаного до мурашника. Казали, що мурахи з’їли його тіло наполовину. Подейкували, що хтось помстився Торту, який почав грати в занадто серйозні ігри. Як воно було насправді, ніхто не знав.

Я нічого не питав про ті події у Піменова, а він не розповідав. Премію за порятунок мені виплатив, хорошу премію. Завдяки їй я зміг вирішити деякі справи у Мурманську, де ми теж побували. Звідти я надіслав чудові листівки з місцевими краєвидами. Надіслав на хутір і Груні. З хутора не відповідали, Єлизавета Павлівна тримала слово, що більше не спілкуватиметься зі мною, а Груня ж була у Туркестані, де лікувала свого брата. З Мурманська ми поїхали на південь, потім побували аж у Томську, крутилися по всій країні. Піменов далі отримував конверти і роздавав, маючи, мабуть, хороший відсоток із цього колообігу. Я тільки головою крутив, бо не розумів, як можна було так легко гроші робити, не маючи ані землі, ані мануфактури якоїсь, ані навіть банку, а лише за рахунок перекладання конвертів. Якось я спитав про це Піменова. Він посміхнувся.

— Іване Карповичу (тверезим він завжди називав мене так, а п’яним — Банею), наша держава — велика скеля посеред моря приватного капіталу. У тіні скелі багато риби, яку гріх не ловити. І вміння роздивитися свою рибу в каламутній воді під скелею краще за землю чи мануфактуру. Особливо зараз, коли держава багато витрачає на війну. Коли настане мир, я, мабуть, відійду від справ, бо після теперішніх осетрів займатися якимись карасями мені буде нецікаво. Але поки я ловлю, і дуже добре ловлю в державній тіні. А ви, Іване Карповичу, стежите, щоб мене самого не виловили якісь зухвалі суперники. До речі, я збираюся їхати до Миколаєва, за тиждень. І в мене заплановано одну зустріч, до якої я хочу добре підготуватися.

— Що за зустріч?

— З якимись жидками з Одеси.

— З Одеси? — перепитав я, бо мав там пригоду, коли ловив маніяка перед війною.

— Ага. Ті жидки невідомо як узяли великий вплив на півдні і пропонують співробітництво. Я не люблю жидів, але заробляти готовий хоч із самим чортом. Та про тих пархатих кажуть, що вони дуже нахабні. І небезпечні. Я ж хочу бути впевненим, що все буде добре. Поїдете раніше, подивитесь, що там. У місті й за містом, бо ті жиди хочуть зустрітися у степу.

— У степу? — здивувався я.

— Так, кажуть, що в них певні непорозуміння з миколаївською поліцією. Може, і так, але мені не подобається зустрічатися в безлюдному місці.

— Якому саме?

— Вони скажуть, коли приїду до Миколаєва. Займіться цим.

— Добре.

— Ви як узагалі, всім задоволені, Іване Карповичу? — несподівано спитав Піменов.

— Так точно.

— Тоді будьте готові.

Після нападу ростовських босяків Піменов став дуже нервовий і злий. Почав їздити до лікарів. Якось я підслухав, як дівки, які йшли від нього, між собою шепотілися, що заслаб мій пан як чоловік. Таке могло бути після великого переляку. Переляк висушує чоловічу силу. А Піменов тоді встиг добряче злякатися. Недарма ж он як жорстоко помстився. І сам зробився жорстокий. Якось у Баку місцевий інженер-нафтовик, який був серед гостей, пожартував — підійшов зі спини, приставив палець і сказав «Руки догори». П’яний був, а всі якраз обговорювали зухвале викрадення власника нафтової компанії, за якого тепер вимагали великий викуп. Піменов аж підскочив, а потім кинувся на інженера і вбив би, мабуть, якби не розтягнули їх. У крові весь був, кричав, що приріже інженера, а той із розбитим ротом лише стогнав і плювався кров’ю. У інженера виявилися зв’язки в столиці, і Піменову довелося залагоджувати справу великими грошима. З Баку ми поїхали до Новочеркаська, потім до Юзівки, де у Піменова був цілий день зустрічей із фабрикантами.

Я, як завжди, крутився поруч, видивлявся, чи немає чогось підозрілого. Все було спокійно, я балакав із портьє, коли поруч пройшла жінка в оточенні кількох чоловіків. Портьє розповів, що це акторка Харківського театру, який приїхав до Юзівки з гастролями.

— Всім тут памороки забила, така красуня! — зітхнув портьє і пошепки запропонував хороших дівок. — Найкращих між Ростовом та Катеринославом включно!

Портьє у готелях завжди мали чим порадувати постояльців, але я відмовився. Піднявся на поверх до номера, коли побачив, що туди заходить акторка. Мабуть, Піменов запросив її у гості, він мав слабкість до культурних жінок. Почув, як відкоркували шампанське, пролунав її сміх. Піднявся на поверх вище, там усе обійшов, потім на поверх нижче. Все було спокійно. Тепер почекати, коли Піменов надудлиться, і можна лягати спати. Раптом я почув крик. Кинувся до дверей номера, вони були зачинені, постукав. Мені не відчиняли, жіночий крик тривав. Я вибив двері плечем, заскочив у номер, побачив абреків, які тримали ту дівчину, а Піменов її бив. Скоріше убивав, бо зі всієї сили гатив кулаками. Я рвонув абреків на себе, вони поточилися, устряв між Піменовим і дівчиною, взяв один його удар на себе, потім обхопив його і притиснув до себе.

— Ця сучка мене подряпала! Проститутка! Уб’ю! — верещав Піменов і намагався вирватися.

— Заспокойтеся! — крикнув я йому.

— Відпусти! Ваньку, відпусти, бо і тебе вб’ю! Заберіть його! — верещав Піменов. Абреки схопили мене, відтягнули. Дівчина лежала на підлозі, непритомна. Піменов підійшов до неї, але гнів його вже минув. Він постояв над скривавленим тілом, потім подивився на мене. — Чого ти вліз, Ваню? Що тобі до того?

— Так буде краще. Вона відома акторка, був би скандал... — пояснив я. Мене міцно тримали абреки.

— Та мені насрати! Я нікому не дозволю себе принижувати! — заверещав Піменов. Подивився на мене з