Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Ми повернулися до номера Піменова чорним ходом, щоб ніхто не бачив, як ми пана несемо. В номері довелося поливати всіх холодною водою, щоб прокинулися. Тільки відправили їх, як прибіг поліцейський пристав, переляканий стріляниною і вбитими.

— Степане Кузьмичу, що відбувається? Вашу машину бачили на місці стрілянини! За всієї поваги... — почав було справник, який Піменова помітно боявся.

— Розкажіть, — кивнув мені Піменов, який досі не оговтався від того, що сталося.

— Степана Кузьмича намагалися викрасти. Четверо босяків, яких ви знайшли біля перекинутого візка, — пояснив я.

— Викрасти? — злякався справник.

— Так точно. Для цього вони підмовили працівника готелю Мишку, щоб той зробив їм дублікат ключів від номера, офіціанта Семена, щоб поклав у чай для охорони снодійне. Він підклав снодійне, коли розливав шампанське по келихах. Фрукти, здається теж були зі снодійним. Невдовзі всі позасинали. Тоді босяки, які ховалися на горищі, спустилися, відчинили номер, зайшли, повантажили у великий дерев’яний ящик Степана Кузьмича, винесли його і намагалися втекти візком, який викрали у місцевого купця. Але втекти не змогли.

— Хто ті босяки? — спитав справник.

— Це і мені цікаво. Допитайте їх, я чекатиму результатів. — Піменов важко піднявся і подав приставу конверт.

— Я боюся, що буде скандал у газетах... — скривився справник.

— Газети не підніматимуть шуму, щоб не втратити моїх грошей. За це не хвилюйтеся. Допитайте босяків.

— Увечері доповім вам особисто! — пообіцяв справник.

Він пішов, а Піменов, блідий і переляканий, відкинувся у кріслі. Поруч стояли абреки з винуватими обличчями.

— Що ви думаєте про це, Іване Карповичу? — тихо спитав купець.

— Думаю, що за босяками хтось стояв.

— Хіба самі вони не могли?

— Ні, занадто складний план для них, босяки люблять працювати просто. До того ж, окрім грошей, вони прихопили і вас. Для чого їм ви?

— Узяти за мене викуп.

— Я так розумію, що без вас ніхто не може розпоряджатися вашими грошима. Це що їм — у банк вас вести, щоб викуп отримати? Думаю, вони везли вас, щоб віддати комусь, хто був готовий заплатити.

— Цікаво, цікаво. В мене є навіть кілька кандидатур, хто б це міг бути, — криво посміхнувся Піменов.

— Впливові люди?

— Дуже.

— Тоді босяки не переживуть цю ніч, — кивнув я.

— Що? — Він здивовано подивився на мене.

— Впливові люди не люблять залишати свідків.

Він замислився.

— Чорт, якби не ви, вони б викрали мене! — сказав згодом. — Я заплачу вам премію, Іване Карповичу.

— Дякую.

— А я вже думав, що дарма плачу вам гроші. Бо ж нічого не відбувалося.

— Відпочивайте, набирайтеся сил.

Я пішов. Дізнався, що і офіціанта Гришу, і прикажчика Митяя було вбито. Гришу зарізали на горищі готелю. Мабуть, босяки пробралися туди і чекали зручного моменту. Гриші обіцяли грошей за співпрацю, він підсипав усім, кому потрібно, снодійного, дочекався, поки всі заснуть, а потім побіг по гроші. Та замість них отримав ножа. Босяки хотіли спрацювати чисто, без свідків.

Увечері прибіг справник, який розповів про допит босяків.

— Злодії з Ростова, досить відомі. Білий, Солома, Копчик та Урлаш. Копчика вбито. Інші відмовилися свідчити. Ну, мої хлопці постаралися, і Солома розповів, що їх найняв якийсь чоловік, який обіцяв за вас, Степане Кузьмичу, дванадцять тисяч рублів! І всі гроші, які вони у вас знайдуть. Він же запропонував і план. До речі, босяки утекли б, але вони вирішили понишпорити у кишенях сплячих гостей, тому затрималися на кілька хвилин.

— Що за чоловік мене замовив? — спитав Піменов.

— Він жив тут же, у готелі, був записаний як інженер Штольц. Виїхав учора. Зараз намагаємося його знайти.

— Куди босяки мусили відвезти Степана Кузьмича? — спитав я.

— На хутір під Острогозьком. Ми відправили туди людей.

Люди нічого не знайшли, просто порожній хутір, господар якого давно жив у Петербурзі. Вночі всі босяки несподівано померли — дружно отруїлися. Інженера Штольца так і не знайшли. Кінці у воду. Однак я не любив залишати злочини нерозкритими. Поговорив з усіма в готелі, дізнався, що той Штольц двічі приводив до себе дівчат, а ще ходив на телеграф. Дівчата розповіли про вподобання Штольца у ліжку, а одна сказала, що дивилася його гаманець, поки він спав. У гаманці було небагато грошей і вексель на ім’я якогось купця. Прізвище дівчина не запам’ятала, але запам’ятала, що на плечі у Штольца був великий опік. На телеграфі я дізнався, що Штольц тричі відправляв телеграми: двічі до Ростова і один раз до Москви. Адреси мені дали. Знайомих у поліції я попросив знайти в картотеках кримінальників людину з обпеченим плечем. Не просто так попросив, а підкріпив прохання грошима Піменова. Поліція допомогла. Виявилося, що з великим опіком на плечі аж троє відомих злочинців. По фотографії впізнали одного. Шахрая з Астрахані на прізвисько Торт. Я написав звіт, де виклав усі зібрані відомості, віддав його Піменову. Той почитав, покрутив головою.

— А поліція ж казала, що знайти неможливо. — Він уважно подивився на мене.

— В поліції пристав за рік отримує стільки, скільки я за день. Я можу більше, ніж вони.

— Знайдете мені цього Торта? — спитав Піменов.

— Боюся, що тоді я не зможу залишатися у межах закону. Тому ні.

— Про закон можете не хвилюватися, я прикрию.

— Я виконую закон людський, бо він похідний від закону Божого. А від Господа ніхто не прикриє.

— Я вам можу дістати довідку з Синоду про відпущення всіх гріхів, — усміхнувся Піменов.

— Дякую, не треба.

— Невже вам нецікаво, Іване Карповичу? Ви ж мисливець! Ви узяли слід, прийшли до самої нори здобичі, вам не хочеться схопити її за шию і відчути смак крові, смикання артерій на зубах? — Він страшно ошкірився, закліпав очима.

Я подивився на нього. Він відвернувся, зніяковів, аж наче трохи злякався.

— Ні, — повторив я.

— Добре, Іване Карповичу, добре. Як хочете.

Більше Піменов мені таких пропозицій не робив. Збільшив свою охорону, найнявши ще двох інгушів. За кілька тижнів ці двоє нових охоронців кудись поїхали, а коли повернулися, то стало відомо, що у Москві