Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

мають місце в практиці роботи судів по розгляду справ по аліментах, дати судовим органам вказівки про забезпечення розгляду справ по аліментах в найкоротші строки та вживати потрібні заходи по розшуку батьків, які ухиляються від сплати аліментів. Організувати систематичний контроль за роботою судів та судових виконавців у справах стягнення аліментів». Слід урахувати, що чимало подібних вказівок Міністерству юстиції давалося негласно, зокрема «партійними каналами».

Проте дослідники зазначають, що «кампанійське» правосуддя поступово відмирало. Зокрема, велика за розмахом кампанія з викриття трудових злочинів не набула розвитку через помилки у процесуальному регулюванні й пасивність працівників органів юстиції. Ще більш невдало розвивалися кампанія з боротьби з розкраданням 1947 р., яка фактично тривала три місяці й загальмувала через саботаж судових чиновників, та кампанія з боротьби з необґрунтованим засудженням громадян[962]. Звичні для сталінщини обсяги репресій витримувались десь до 1949 р., а потім у 1952 р. (так би мовити, «у передсмертній агонії режиму») Й. В. Сталін ініціював новий розмах політичних репресій.

У другій половині 40-х років органи юстиції на всіх рівнях стають об’єктами постійної критики і «турботи» вищого партійно-державного керівництва. Так, були прийняті постанова ЦК ВКП(б) від 5 жовтня 1946 р. Про розширення і покращення юридичної освіти у країні, постанова ЦК КП(б)У від 18 грудня 1945 р. Про роботу судів і органів НКЮ УРСР, постанова ЦК КП(б)У і Ради Міністрів УРСР від 24 серпня 1946 р. Про недоліки боротьби з порушеннями соціалістичної законності і заходи по їх усуненню, які, з одного боку, приписували надавати всіляку допомогу кадровому і матеріальному забезпеченню судів, а з іншого — відзначали серйозні недоліки у діяльності органів юстиції.

Особливо вагомою за своїми наслідками для українського судівництва була постанова ЦК КП(б)У від 29 квітня 1947 р. Про стан роботи з керівними кадрами в органах юстиції УРСР[963]. У ній відзначалося невиконання органами юстиції багатьох положень згаданих вище попередніх партійних директив і зверталась увага на необхідність посилення зв’язку керівних працівників МЮ УРСР із місцевими партійними організаціями. Водночас відповідним партійним комітетам пропонувалося посилити контроль за органами юстиції і надавати їм допомогу у практичній роботі.

При огляді недоліків кадрового складу судів, про що вже йшлося вище, однією з основних їх причин було названо те, що «основна й вирішальна ланка судових працівників — народні судді — не взяті до номенклатури МЮ УРСР, а тому Міністерство не може своєчасно і правильно впливати на їхню роботу, виправляти помилки й недоліки в їхній роботі, а також протидіяти частій і необґрунтованій їх зміні». Пропонувалося створити при МЮ УРСР і обласних управліннях юстиції кадровий резерв для заміщення суддівських посад, висувати на керівні посади в органах юстиції і судах осіб з вищою юридичною освітою або з юридичною підготовкою та великим досвідом практичної роботи в органах юстиції, організувати в 1947 р. у Харкові для підвищення юридичної кваліфікації народних суддів, які мають середню освіту, курси перепідготовки юристів з дев’ятимісячним строком навчання. Ставилося завдання в найближчі 4–5 років забезпечити, щоб усі народні судді мали, як мінімум, юридичну освіту не менш, ніж у обсязі середньої юридичної школи, або пройшли перепідготовку в обсязі 9-місячних юридичних курсів. Осіб, які не бажали вчитися, пропонувалося замінювати більш підготовленими працівниками. Рекомендувалося приймати до 2-річних юридичних шкіл лише осіб, які мають закінчену середню освіту, у віці не молодше 23-х років, таких, що мають досвід партійної, радянської і громадської роботи.

Було в постанові й таке цікаве положення, яке ми подаємо без жодних коментарів: «Зобов’язати Міністерство торгівлі УРСР (міністра) виділити у II і III кварталах 1947 р. для забезпечення промтоварами 1800 чоловік народних суддів і членів обласних судів Міністерства юстиції УРСР, із розрахунку по 3 метри вовняних тканин, по 1 парі шкіряного взуття і по 10 метрів бавовняної тканини кожному».

У постанові, таким чином, на додаток до вимоги посилити партійне керівництво у справі добору суддівських кадрів, було зроблено відчутний акцент на «юридизації» кадрового складу судів та зарахуванні представників суддівського корпусу до номенклатури керівних кадрів Міністерства юстиції УРСР.

Відображенням нових тенденцій у кадровій політиці стало затвердження Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 липня 1948 р. Положення про дисциплінарну відповідальність суддів[964]. Цим актом право накладати стягнення на суддів надавалося спеціальним колегіям із дисциплінарних справ при обласних і Верховному судах. З одного боку, прийняття першого в радянській історії спеціального акта про дисциплінарну відповідальність суддів мало ніби стимулювати посилення тиску на суддів. (Прийняття положення збіглося в часі з початком кампанії із суцільної чистки органів юстиції.) Проте, з іншого боку, це був крок до формування самоврядної судової влади, оскільки до того право накладати дисциплінарні стягнення мали міністр юстиції, голови облуправлінь юстиції, голови обласних та крайових судів. Утім, і за новим положенням практично ті самі особи мали виключне право порушувати перед спеціальними колегіями питання про розгляд дисциплінарної справи.

Дослідники зазначають, що в 40-х роках як альтернатива органам юстиції у справі державного керівництва судами дедалі більшого значення набували контрольні, наглядові та інші повноваження Верховного Суду СРСР і Верховних Судів союзних республік. Новий порядок дисциплінарної відповідальності суддів був одним із перших кроків на цьому шляху.

Радикальна реформа тоталітарного судівництва почалася після смерті Й. В. Сталіна. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. були ліквідовані зловісна Особлива нарада при МВС, що розглядала кримінальні справи в позасудовому порядку, а також «трійки» і «двійки» з аналогічними повноваженнями. Скасовувався особливий порядок розслідування та судового розгляду справ про контрреволюційне шкідництво, терористичні акти й диверсії, встановлений у грудні 1934 р.[965] Указом Президії BP СРСР від 29 квітня 1954 р.