Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

суд для розгляду справ про злочини, вчинені у виправно-трудових таборах і колоніях МВС, дислокованих на території УРСР, ув’язненими, вільнонайманими працівниками, особами рядового складу воєнізованої охорони й деякими іншими особами, пов’язаними господарчою діяльністю з «імперією ГУЛАГ» (за винятком справ співробітників МВС, які мали військові або спеціальні звання). Ці суди також розглядали справи про дострокове звільнення ув’язнених, які втратили працездатність, або про уточнення розмірів покарання за сукупністю кількох вироків[952].

Утворення табірних судів у СРСР було започатковано відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР Про організацію табірних судів від 30 грудня 1944 р. А наказ НКЮ СРСР від 16 квітня 1944 р. передбачав створення 105 таких судів. Для керівництва табірними судами було створено Управління табірних судів НКЮ СРСР, а в структурі Верховного Суду СРСР — судову колегію у справах табірних судів як касаційну і наглядову інстанцію[953]. Існує думка, що створення табірних судів було відповіддю влади на масові повстання ув’язнених. В Україні табірні суди виникли відносно пізно, в автономній республіці Комі, наприклад, на цей час вони вже були розпущені. Не виключено, що «українська специфіка» полягала у переповненості пенітенціарних установ засудженими за звинуваченнями в належності до націоналістичного підпілля.

У Москві в цей час за прямою вказівкою Й. В. Сталіна на підставі постанов Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 28 березня 1947 р. і 7 липня 1948 р. у 82-х міністерствах і центральних відомствах СРСР діяли так звані суди честі. Вони розглядали «антипатріотичні, антидержавні та антигромадські» вчинки (дії) «керівних, оперативних і наукових працівників» згаданих органів влади, які не підлягали переслідуванню в кримінальному порядку. Ці суди складалися з 5–7 осіб, обраних таємним голосуванням на зборах працівників згаданих трьох категорій, і представників партійної організації установи та ЦК відповідної профспілки. За наслідками слухання справи суди честі могли оголосити громадський осуд або громадську догану, а також передати справу слідчим органам. Проіснували такі суди до кінця 1949 р., а далі без публічного пояснення причин припинили свою діяльність[954]. Зауважимо, що в Українській РСР, в умовах домінування союзних органів управління, здебільшого підтримували все, що започатковувалося на загальносоюзному рівні, але нам не вдалося знайти жодної інформації про існування судів честі в міністерствах і відомствах республіки.

Втім, в УРСР з воєнних років продовжували діяти офіцерські суди честі у Збройних силах[955]. Також існували товариські суди честі середнього і старшого начальницького складу органів внутрішніх справ[956].

На початку 50-х років повернулися до ще довоєнної практики створення товариських судів. Правовою основою цього процесу стало Положення про товариські суди на підприємствах та установах, затверджене 14 липня 1951р. постановою Ради Міністрів СРСР № 2520[957].

Конституційна декларація про незалежність судів розбивалася об існування функції органів юстиції здійснювати управління судами. Через Міністерство (до 1947 р. — Наркомат) юстиції СРСР, міністерства юстиції союзних республік і місцеві органи юстиції здійснювалася передусім кадрова політика.

Поруч із вимогою «ідейної зрілості» (членами партії у 40-х роках були в середньому близько 80 % суддів, комсомольцями — 10 %) дедалі більшого значення набувала вимога професійності, юридичної грамотності. А тут ситуація була дуже невтішна. Зокрема, за даними тодішнього заступника міністра юстиції УРСР з кадрів Д. С. Сусла, у 1946 р. з 1210 народних суддів юридичну освіту мали лише 61 особа, середню — 303 (25,7 %), 618 осіб (51 %) закінчили короткотермінові курси; а 228 осіб (18,6 %) зовсім не мали юридичної підготовки[958]. Крім того, була велика плинність суддівських кадрів. Так, розглядаючи у квітні 1947 р. питання про керівні кадри органів юстиції, Політбюро ЦККП(б)У зазначило, що в 1946 р. з 1309 народних суддів змінилося 333. При цьому на 20 % знизилася кількість фахівців з вищою юридичною освітою, більшість яких перейшли в адвокатуру. Констатувався і той сумний факт, що за п’ять останніх місяців 80 судово-оперативних працівників було знято за дискредитацію судових органів і порушення радянських законів[959].

Міністерство юстиції УРСР мало також орієнтувати суди щодо пріоритетних напрямів їхньої діяльності. Так, від самого початку радянського судочинства склалася практика проведення державних кампаній із боротьби з тими чи іншими злочинами та антигромадськими вчинками. У досліджуваний період було прийнято чимало урядових постанов, де Міністерству юстиції прямо приписувалося дати ті чи інші прямі вказівки судам. Так, постановою Ради Міністрів УРСР від 9 липня 1947 р. № 1104 Про заходи щодо охорони посівів і хліба в колгоспах і радгоспах Української РСР[960] доручалося «міністру юстиції Української РСР за погодженням з прокурором Української РСР дати спільно спеціальні вказівки слідчим і судовим органам про прискорений розгляд справ, зв’язаних з розкраданням та розбазарюванням хліба». Постановою Президії Верховної Ради УРСР від 30 березня 1948 р. Про розгляд скарг на недоліки в справі стягнення коштів (аліментів) на утримання дітей[961] приписувалося: «Доручити міністру юстиції Української РСР усунути всі недоліки, які ще