Читати книгу - "Свобода"

вона давала йому все, чого б він не забажав. Це було виснажливо, і нестерпно, і нескінченно, але наступного дня, сидячи в літаку, що прямував назад на Схід, він раптом усвідомив, що боїться того ефекту, який на неї справлять ліки, коли почнуть діяти. Він поміркував над словами матері про те, що антидепресанти вбивають почуття: Конні без океану почуттів була Конні, яку він не знав і підозрював, що не захоче її.

Тим часом країна вела війну, але дуже дивну війну, в якій, у межах помилки округлення, жертви несла лише інша сторона. Джоуї з радістю помічав, що захоплення Іраку і справді виявилось немов легкою прогулянкою, як він це і підозрював, а Кенні Бартлз постійно надсилав йому електронні листи у піднесеному настрої, закликаючи його організувати свою хлібопекарську компанію і почати працювати якомога швидше (Джоуї доводилось увесь час нагадувати йому, що він поки що студент, а отже, не може нікуди поїхати, доки не складе іспити). Однак Джонатан перебував у гіршому настрої, ніж будь-коли раніше. Наприклад, він зациклився на тому, що іракські археологічні знахідки розкрадаються мародерами з Національного музею США.

— Це була крихітна помилка, — відповів Джоуї. — Всі помиляються, чи не так? Ти просто не хочеш визнати, що все іде як слід.

— Я це визнаю, коли вони знайдуть плутоній і ракети, начинені віспою, — різко зазначив Джонатан. — А цього не трапиться, бо все це просто лайно, сфабриковане лайно, бо ті, хто розпочав війну, некомпетентні клоуни.

— Друже, але ж усі кажуть, що зброя масового знищення там таки є. Навіть «Нью-Йоркер» так вважає. Мама каже, тато хоче відмовитися від передплати на нього, бо дуже сердитий через його позицію. А тато — великий фахівець у питанні закордонних справ.

— Скільки ти готовий поставити на те, що твій тато має рацію?

— Ну, не знаю. Сотню баксів.

— Згоден! — І Джонатан простягнув йому руку. — Сто баксів на те, що вони не знайдуть там жодної зброї до кінця року.

Джоуї потиснув йому руку і почав хвилюватися, що друг правий у цьому питанні. Не те щоб він непокоївся через сотню баксів — разом із Кенні Бартлзом він зароблятиме вісім тисяч на місяць. Але Джонатан, наркоман політичних новин, здався йому таким упевненим у своїй правоті, що Джоуї мимоволі замислився — чи не пропустив він щось важливе, спілкуючись із начальством у дослідному інституті та Кенні Бартлзом: мабуть, не помітив іронічне підморгування чи зміну тембру голосу, коли вони обговорювали причини вторгнення в Ірак, окрім особистого зиску чи зиску для організації? На думку Джоуї, в дослідного інституту таки була прихована причина підтримки вторгнення: захист Ізраїлю, який, на відміну від Сполучених Штатів, знаходиться у межах досяжності навіть тих слабеньких ракет, на створення яких здатні науковці Саддама. Але він раніше вважав, що неоконсерватори, принаймні, всерйоз непокояться через небезпеку для Ізраїлю. Утім, зараз, коли березень змінився квітнем, усі розмахували руками і робили вигляд, наче взагалі неважливо, чи зможуть вони знайти зброю масового знищення; наче головним завданням було надати свободу іракському народу. А Джоуї, чий інтерес у війні носив більшою мірою фінансовий характер, але який заспокоював свою совість думками, що у розумніших за нього людей і мотиви вищі, почав потихеньку розуміти, що його розвели, як дитину. Від цього розуміння його бажання брати участь не зменшилось, але він і справді відчував себе бруднішим.

У такому заплямованому настрої йому значно легше було розмовляти з Дженною про плани на літо. Джонатан, окрім усього іншого, ще й безумно ревнував його до Кенні Бартлза (він починав дорікати Джоуї, коли чув, як той розмовляє по телефону з Кенні), у той час як Дженна замість зіниць мала позначки долара і жваво підтримувала масові вбивства.

— Може, побачимось цим літом у Вашингтоні, — казала вона. — Я приїду туди з Нью-Йорка, і ти зможеш повести мене до ресторану, аби відсвяткувати мої заручини.

— Звичайно, — погодився він. — Вечір обіцяє бути дуже цікавим.

— Маю попередити: я віддаю перевагу дуже дорогим ресторанам.

— А як Нік поставиться до того, що я вечеряю з тобою?

— Зрадіє: це збереже йому гроші. Та йому ніколи і на гадку не спаде, що йому слід боятися тебе. Але як поставиться до цього твоя дівчина?

— Вона не з ревнивих.

— Так, ревнощі нікого не приваблюють, ха-ха.

— Те, чого вона не знає, не може образити її.

— Так, а не знає вона досить багато, еге ж? Скільки разів ти вже втікав від неї?

— П’ять.

— Це на чотири більше, ніж зійшло б із рук Ніку, перш ніж я б провела йому хірургічну кастрацію.

— Так, але коли б ти не знала, то й не образилася б, вірно?

— Повір мені, — раптом сказала Дженна. — Я б дізналася. Ось у чому різниця між мною і твоєю дівчиною. Я дуже ревнива. Я перетворююсь на іспанську інквізицію, коли мова заходить про те, що мене дурять. І жодної пощади!

Як цікаво, подумав Джоуї: адже минулої осені саме Дженна наполягала, аби він скористався можливостями, що несподівано виникли у нього в школі, і він вважав, що саме заради Дженни це робить, аби щось їй довести. Вона ніби порадила йому зарізати посеред їдальні дівчину, з ліжка якої він встав чотири години тому. «Не будь такою ніжною квіткою, — порадила вона йому тоді. — Вони хочуть, аби ти їх ігнорував. І коли ти їх не ігноруєш, цим ти не робиш їм жодних послуг. Ти маєш прикидатися, ніби ніколи у житті їх не бачив. Останнє, що їм потрібно, — щоб ти вештався поряд із ними і мав винуватий вигляд. Вони сидять і молять Бога, щоб ти збентежив їх». Вона явно говорила, спираючись на власний досвід, але він не вірив їй, аж доки не спробував прислухатися до поради. З того часу життя його набагато полегшало. І хоча він все одно зробив Конні ласку і не розповів їй про свої маленькі пригоди, він продовжував думати, що їй це все одно байдуже. (Від кого йому справді довелось ховатися, так це від Джонатана, який мав артурівські погляди на романтичні стосунки і просто накинувся на Джоуї, наче був старшим братом чи опікуном Конні, коли до нього дійшли чутки про невірність Джоуї. Джоуї тоді поклявся йому, що навіть не розстібав штанів, але ця брехня була занадто