Читати книгу - "Свобода"

Керол вважала їх зарозумілими і відлюдними особами, які повісили на стіну їдальні свої дипломи докторів наук («У їдальні, — підкреслила Керол, — де їх може побачити кожен, навіть із вулиці»). Джоуї радів тому, як мало його зачіпало видовище свого старого дому. Бо, скільки він себе пам’ятав, він завжди хотів перерости його, і тепер, схоже, йому це вдалося. Одного вечора він зайшов так далеко, що подзвонив матері й поділився всім, що відбувається.

— Отже, — відповіла вона, — так. Я, схоже, трохи відстала від життя в тому місті. Так ти кажеш, Конні навчалася у коледжі на Сході?

— Так. Але натрапила на погану сусідку по кімнаті й впала в депресію.

— Ну, дуже мило з твого боку повідомляти мені про це, коли все вже благополучно скінчилося.

— Ти тоді поводилась так, що мені не дуже хотілося повідомляти тобі про події з її життя.

— Так, звичайно, я головний злодій. Старий ворог. Упевнена, саме так ти це і сприймаєш.

— Може, на те є причина. Не думала над цим?

— А у мене склалося враження, ніби ти вільний і нічим не обтяжений. Знаєш, Джоуї, час у коледжі спливе швидко. Я пов’язала себе обов’язками, коли була ще досить молода, і тому не отримала певного досвіду, який міг би стати мені корисним. Але, знов-таки, може, я просто не була такою зрілою, як ти.

— Еге ж, — відповів він, почуваючись жорстоким і справді зрілим. — Мабуть, так.

— Я просто хочу зазначити, що ти трохи збрехав мені, коли це там було — два місяці тому? — коли я спитала тебе, чи не отримував ти звістки від Конні. Гадаю, брехати — то не дуже зріло.

— Твоє питання прозвучало не дуже доброзичливо.

— А твоя відповідь не була чесною! Не те щоб ти був зобов’язаний завжди казати мені правду, але давай, принаймні, зараз порозуміємося щодо цього.

— Було Різдво. Я сказав, що, гадаю, вона у Сент-Полі.

— Так, саме так. Не хочу зосереджувати на цьому уваги, але коли людина каже «гадаю», то тим самим дає зрозуміти, що не знає чогось напевно. Ти прикидався, наче не знаєш напевно про те, про що дуже добре знав.

— Я сказав тобі, де, на мою думку, вона має бути. Але вона могла бути у Вісконсіні чи ще десь.

— Так, вона ж могла відвідувати одну зі своїх близьких подруг.

— Господи! — не втримався Джоуї. — Кажу, тобі нікого у цьому звинувачувати, окрім самої себе.

— Зрозумій мене правильно, — продовжувала Петті, — я думаю, це чудово, що ти зараз із нею, правда-правда. Це робить тобі честь. Я пишаюся тим, що ти хочеш піклуватися про когось, хто тобі не байдужий. У мене також є кілька знайомих із депресією, і повір мені, я знаю, це не жарти. Конні приймає якісь ліки?

— Так, «сіліксу».

— Ну, сподіваюсь, це їй допоможе. Ті ліки, які приймала я, не дуже мені допомогли.

— Ти приймала антидепресанти? Коли?

— Ну, нещодавно.

— Боже, я і гадки не мав.

— Це тому, що, коли я кажу, що хочу, аби ти був вільний і нічим не обтяжений, я не жартую. Я не хотіла, аби ти хвилювався через мене.

— Господи, але ж просто сказати мені — це ж можна було зробити?.

— Це тривало лише кілька місяців. Я виявилася більш ніж зразковим пацієнтом.

— Ліки відразу не діють, — зазначив Джоуї.

— Так, мені всі це казали. Особливо тато, який, скажімо, знаходиться зі мною на лінії фронту. Він дуже шкодував, коли добрі старі часи минули. Але я привітала повернення голови на місце, яка б вона не була.

— Мені справді шкода.

— Так, я знаю. Коли б ти розповів мені все це про Конні три місяці тому, я б тобі відповіла лише: «Ля-ля-ля!» Тож тепер тобі доведеться звикати, що до мене повернулися почуття.

— Я мав на увазі, що мені шкода, що тобі боляче.

— Дякую, любчику. І прошу пробачення за свої почуття.

Хоча останнім часом депресія, схоже, стала просто всюдисущою, Джоуї вважав вартим тривоги той факт, що обидві жінки, які його любили найбільше, страждали від цієї хвороби. Чи це і справді просто збіг? Чи, може, він має таємний отруйний вплив на психічне здоров’я жінок? У випадку з Конні, вирішив він, правда полягала в тому, що її хвороба була лише гранню енергійності та яскравості, які так йому подобалися. В останню ніч у Сент-Полі, перш ніж повернутися до Вірджинії, він сидів і дивився, як вона обережно, кінчиками пальців мацає голову, наче намагається вичавити з мозку додаткові почуття. Вона зізналася, що причина того, чому вона плаче з найменшого приводу, полягає в тому, що навіть найнезначніші, але погані думки нестерпно мучать її і що їй в голову лізли лише погані думки, жодної доброї. Вона пригадувала, як загубила бейсболку з написом «Університет Вірджинії», яку він колись подарував їй; як вона приділяла занадто багато уваги проблемі з сусідкою по кімнаті, і тому, коли Джоуї вдруге приїхав до Мортона, навіть не спитала, який бал він отримав за свій великий проект з історії США; як Керол колись зазначила, що вона більше подобатиметься хлопцям, коли більше посміхатиметься; як одна з її молодших сестер, Сабріна, розплакалася, коли Конні вперше взяла її на руки; як їй вистачило дурості зізнатися матері Джоуї, що вона їде до Нью-Йорка, аби побачити його; яка огидно сильна кровотеча трапилася в неї ввечері напередодні його від’їзду до коледжу; як вона писала зовсім не те, що треба, в листівках для Джесіки, намагаючись знову потоваришувати з його сестрою, — саме тому Джесіка жодного разу не відповіла їй; і так далі, і далі, і далі. Вона загубилася в темному лісі шкодування і відрази до самої себе, де навіть найменше деревце набувало жахливих пропорцій. Сам Джоуї ніколи не бував у таких лісах, але, безперечно, такі зарості в душі Конні його приваблювали. Він навіть збудився, коли Конні почала схлипувати, поки він трахав її на прощання — принаймні, доки схлипи не перетворилися на корчі, і розмахування кулаками, і ненависть до себе. Її рівень горя опинився у небезпечній відстані від краю, де вже маячив привид самогубства, і він тоді не спав півночі, намагаючись переконати її в тому, що вона не має так погано до себе ставитися через те, що