Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

світі фантазій, відчував, що його уява наповнюється новими образами. Манери у його нового знайомого були чудові. Він знав про життя та книжки значно більше за Кері та був значно старшим, а головною його перевагою залишалася незмінна готовність до розмов. Ательні розумів, що знаходиться у благочинному шпиталі та мусить слухатися суворих правил, але ставився до цього з легкістю та гумором. Якось Філіп поцікавився, як він опинився у цій лікарні.

— Ох, мої принципи радять користуватися всіма перевагами, запропонованими суспільством. Я отримую зиск із усіх надбань моєї епохи. Захворівши, я без зайвого сорому лягаю до шпиталю, а своїх дітей відправив до школи-інтернату.

— Справді? — здивувався Філіп.

— Там вони отримують чудову освіту, значно кращу за ту, яку я отримав у Вінчестері. А як інакше я зміг би вивчити всіх своїх дітей? У мене їх дев’ятеро. Вам неодмінно слід приїхати і подивитися на них, коли я одужаю. Обіцяєте?

— Залюбки, — погодився Філіп.

87

Минуло десять днів, і Торпа Ательні, котрий тепер почувався досить добре, виписали зі шпиталю. Він дав Філіпові свою адресу, і той пообіцяв пообідати з ним о першій годині наступної неділі. Ательні повідомив, що живе в будинку, збудованому Ініґо Джонсом; він оспівував стару дубову балюстраду так само палко, як усе інше. Спустившись відчинити гостеві двері, чоловік одразу змусив його оцінити елегантну різьбу на одвірку. Це був занепалий будиночок, котрий давно вже слід було побілити, утім він зберіг гідність своєї епохи. Будівля стояла на вузенькій вуличці між Ченсері-Лейн та Гольборном; колись цей район вважали вишуканим, а тепер він майже нічим не відрізнявся від нетрів. Будинок збиралися знести, і на його місці мали з’явитися симпатичні офісні будівлі, а тим часом комірне було невеликим, тож Ательні винаймав два горішніх поверхи за ціну, яка його влаштовувала. Раніше Філіп бачив чоловіка лише у лікарняному ліжку, тож здивувався його невисокому зросту: Ательні був п’ять футів та п’ять дюймів заввишки. Убраний чоловік був химерно: у сині полотняні штани (у Франції такі носять робітники) і старезний коричневий оксамитовий піджак; він був підперезаний яскраво-червоним кушаком, а під низьким комірцем замість краватки зав’язав пишний бант, як той, що їх малює французький комік на сторінках журналу «Панч». Чоловік енергійно привітався з гостем. Він одразу почав розповідати щось про свій будинок і, крокуючи ним, любовно торкався рукою билець.

— Лише подивіться, торкніться, м’якенькі, наче шовк. Яка дивовижна грація! А вже за п’ять років його знесуть і перетворять на дрова.

Ательні наполіг на тому, щоб Філіп зайшов до однієї кімнати на другому поверсі, де чоловік без піджака, гладка жінка та трійко дітей їли недільний обід.

— Я привів цього джентльмена, щоб показати йому вашу стелю. Ви колись бачили щось таке надзвичайне? Як ся маєте, місіс Годжсон? Це містер Кері, він лікував мене, коли я лежав у шпиталі.

— Заходьте, сер, — запросив чоловік. — Ми завжди раді друзям містера Ательні. Містер Ательні показує цю стелю всім своїм друзям. Байдуже, що ми робимо — лежимо в ліжку чи миємося, він однаково приходить.

Філіп зрозумів, що сусіди вважають Ательні диваком, та попри це люблять його. А поки він просторікував про красу стелі сімнадцятого століття, слухали, роззявивши роти.

— Справжній злочин зносити таку красу, еге ж, Годжсоне? Ви впливова людина в місті, чому б вам не написати про свій протест у газети?

Чоловік без піджака коротко засміявся і сказав Філіпові:

— Містер Ательні просто жартує. Кажуть, ці будинки такі антисанітарні, що в них небезпечно жити.

— До біса санітарію, дайте мені мистецтво! — вигукнув Ательні. — У мене дев’ятеро дітей, і погана каналізація вкрита цвіллю. Ні, ні, я не збираюся ризикувати. Не потрібні мені всі ці ваші новинки! Якщо я зберуся переїжджати звідси, перш ніж на щось погоджуватися, переконаюся, що каналізація там така ж погана.

У двері постукали, й увійшла маленька світленька дівчинка.

— Татку, мама каже, щоб ти припиняв розмови і йшов вечеряти.

— Це моя третя донька, — пояснив Ательні, драматично тицяючи у неї пальцем. — Її звуть Марія дель Пілар, але вона охоче відкликається на «Джейн». Джейн, тобі треба видути ніс.

— Таточку, у мене немає хустинки.

— Ось, маєш, дитинко, — відповів чоловік, витягаючи видатне велетенське простирадло. — Як ти гадаєш, для чого Всевишній дав тобі пальці?

Вони піднялися нагору, і Філіпа відвели до кімнати, де стіни були прикрашені панелями з темного дуба. Посередині стояв вузький тиковий стіл на перехрещених ногах, які підтримувалися двома металевими поперечинами. В Іспанії такі столи називають mesa de hiraje. Схоже, вони збиралися обідати тут, адже стіл був накритий на двох, а біля нього стояли два глибоких шкіряних крісла з широкими та плоскими дубовими підлокітниками. Вони були строгими, елегантними та незручними. У кімнаті більше не було меблів, окрім bargueno, вигадливо прикрашеного позолоченим металом на еклектичній підставці з дещо грубою, але вишуканою різьбою. У шафці хизувалося кілька майолік[287], добряче побитих, але щедро розмальованих тарелів. На стінах висіли роботи старих майстрів іспанської школи у чарівних, але подертих рамах: попри похмурість сюжетів, шкоду, завдану часом і поганим доглядом, та другосортне виконання, картини дихали пристрастю. У кімнаті не було нічого цінного, але складалося приємне загальне враження. Тут було щось розкішне та водночас аскетичне. Філіп відчував у повітрі дух старої Іспанії.

Коли Ательні демонстрував гостю, як виглядає bargueno всередині, з усіма своїми прекрасними візерунками та потаємними шухлядками, до кімнати увійшла висока дівчинка з двома блискучими каштановими косами.

— Мати каже, що вечеря готова і чекає. Я принесу її, щойно ви сядете за стіл.

— Ходи потиснеш руку містерові Кері, Саллі. — Чоловік повернувся до Філіпа. — Хіба вона не височенна? Це моя найстарша донька. Скільки тобі років, Саллі?

— У червні виповниться п’ятнадцять, батьку.

— Я охрестив її Марія дель Соль, адже вона моя перша дитина, і я присвятив її величному сонцю Кастилії, але її мати називає її Саллі, а брат — Мармиза.

Дівчина сором’язливо усміхнулася (зуби в неї були рівні та білі) і зашарілася. Вона мала гарну поставу, хоча й була зависока, як на свій вік, приємні сірі очі, високе чоло і рум’яні щічки.

— Піди скажи матері, хай прийде потиснути руку містерові Кері, перш ніж він сяде.

— Мати сказала, що прийде після вечері. Вона ще не вмилася.

— Тоді ми самі до неї підемо. Наш гість не може їсти йоркширкський пудинг, поки не потисне руку, яка його приготувала.

Філіп рушив за господарем до маленької захаращеної кухні. Там було галасливо, але щойно увійшов незнайомець, усі