Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

До числа репресивних органів із правом застосування смертної кари без слідства та суду в роки війни долучилися Особливі відділи військової контррозвідки «СМЕРШ». їм було надане право заарештовувати, а «у разі необхідності» й розстрілювати на місці шпигунів, зрадників і дезертирів[948].

Судову функцію привласнив собі й Державний Комітет Оборони, коли 11 травня 1944 р. Постановою № 5858 Про кримських татар огулом звинуватив увесь кримськотатарський народ у зраді, визнав його винним і постановив виселити всіх кримських татар із рідних місць.

Самосуд як протилежність суду — ганебне явище для будь-якого цивілізованого суспільства, на жаль, був і залишається частиною життя українського народу. Першопричинами його є як маргінальна правова культура, так і недовіра населення до влади. Окрім того, влада сама може в певних ситуаціях підштовхувати окремі верстви населення до самосуду, хоча здебільшого вона просто не має можливості йому запобігти. Якщо ж установлюється політичний режим охлократії, то самосуди стають однією з найважливіших його підвалин. За обставин воєнного часу більшою чи меншою мірою всі ці особливості й чинники знайшли свій конкретно-історичний вимір. Зокрема, розголосу набув приклад «побутового» самосуду в с. Чужковичі на Волині в липні 1943 р., коли місцеві селяни спіймали на місці злочину трьох грабіжників і всією громадою прирекли одного з них до страти, а двох інших — до тілесного покарання.

Практика позасудової репресії та самосудних покарань вносить додаткові негативні акценти до загальної оцінки тодішнього українського судівництва.

Післявоєнний судоустрій Української РСР з формально-юридичного боку ґрунтувався на відповідних положеннях Конституції СРСР 1936 р. (ст. 102–112) і Конституції Української РСР 1937 р. (ст. 102–111), які за змістом в обох конституціях були майже ідентичні. Докладніше питання судоустрою регулювалися в Законі СРСР Про судоустрій Союзу РСР і союзних республік від 16 серпня 1938 р. У цих нормативно-правових документах декларувалося, що судді незалежні й підкоряються лише закону, та була відображена демократична ідея виборності районних (міських) судів безпосередньо населенням, обласних судів — обласними Радами депутатів трудящих і Верховних Судів союзних республік — Верховними Радами відповідних республік.

Проте зазначені норми розходилися з реальним життям. Як зазначалось у доповідній записці управління кадрів ЦК ВКП(б) секретарю ЦК ВКП(б) О. О. Кузнецову від 1 грудня 1946 р., «народні суди діють не відповідно до конституції вже 9 років»[949]. Відповідальність за це партійні чиновники покладали передусім на Міністерство юстиції СРСР, яке традиційно вважалося головним органом державного управління судами. Втім, був у цій доповідній і доволі показовий докір, що міністерство не перебудувало свою роботу відповідно до нових реалій. Зокрема, необхідною визнавалася реорганізація управління судових органів, оскільки «суди підкоряються лише закону й управляти ними не можна».

На цей час в УРСР, ще в 1943–1944 рр., на звільненій від загарбників території разом з іншими органами влади відновили свою діяльність Верховний Суд України, обласні та районні (міські) народні суди. Ці суди формувалися через призначення, а не шляхом виборів. Їхня компетенція була до певної міри обмеженою. У повному довоєнному обсязі вона повернулася до цивільних судів лише після скасування у вересні 1945 р. широкої юрисдикції ВТ.

Коли ж в УРСР пройшли перші післявоєнні вибори та була сформована повноцінна система Рад зверху донизу, з’явилися можливості й для формування судової системи на відповідних конституційних засадах. У 1947 р. Верховна Рада УРСР обрала на 5 років новий склад Верховного Суду. Впродовж 1947–1948 рр. сесіями обласних Рад депутатів трудящих строком на 5 років було обрано й нові склади обласних судів.

Напередодні ж формування судів первинної ланки 10 жовтня 1948 р. Президія Верховної Ради УРСР затвердила Положення про вибори народних суддів УРСР[950]. Передбачалося, що народним суддею та народним засідателем може бути кожний громадянин УРСР, який користується виборчим правом і досяг до дня виборів 23-х років. Інші формальні критерії (наявність освіти, досвіду роботи, членства в партії тощо) не висувалися. Втім, неформальний критерій — відданість політиці Комуністичної партії — був відомий усім і жорстко додержувався під час попереднього добору кандидатур. І судді, й засідателі обиралися на три роки безпосередньо населенням на основі загального, прямого та рівного права при таємному голосуванні. Згідно із цим положенням перші у вітчизняній історії загальні демократичні вибори народних судів відбулися 30 січня 1949 р., а згодом — у 1951, 1954, 1957 роках.

Загалом упродовж 1946–1948 рр. тривав певний перехідний період, коли керівництво держави ще не відмовилося від спеціальних судів (чимало дослідників вважають, що вони домінували в цей час), надзвичайного судочинства та позасудової репресії, але водночас дедалі більше намагалося перед Об’єднаними Націями й усім світом мати вигляд цивілізованої демократичної влади. Зокрема, набував сили процес демілітаризації органів судової влади[951].

Так, для зміцнення системи спеціальних транспортних судів 1948 р. в Києві було утворено окружний транспортний суд як суд другої інстанції для транспортних судів на території УРСР і суд першої інстанції з розгляду особливо важливих справ.

Того ж року в Києві розпочав діяльність спеціальний табірний