Читати книгу - "Засвіти"

— Що слабі тілеса твої, отче, сумніваюсь. А ось що тут зустрівся мені, то це щастя.

— Дяка на слові, ратнику... Знаю вже чимало і благословляю мить оцю, що привела тебе сюди, до наших пенатів... Та лишимо те на потім. Ось ці отроки рвуться, бачиш, то привітай їх, яко брат рідний і чільний козак, бо дивляться на тебе, як на іпостась яку,— показав він рукою на юнаків.

Іван пішов до мовчазних братів і на очах у Ївги, Домни, Дмитра, Корнія і цілої ватаги отаких же, як вони, дітлахів, схопив на оберемок обох, підняв до грудей і закрутився з ними, як у танку. Нарешті, поточуючись, зупинився, обережно поставив хлопців на землю і пішов до дівчинки, що соромливо тулилася до Ївги.

— Ти Настуся, сестра моя? — присів він коло малої.— Чия ж ти і в кого отака гарна вдалася? — узяв дівчинку за тендітну ручку.

— Мамина і татова та ще дідусева й бабусина,— комкала ті слова, граючи оченятами і ямками на рум’яних щоках.— Несторко обманює мене, що ви, дядю, мені братик, чи правда те? — понесла вона заклопотано пальчика до уст.

— Правда, люба, свята правда! — гаряче підтримав Нестора, зглянувшись із хлопцем, Сірко.— Он і святий отець потвердять те,— показав він пальцем на Шульгу,— і мама й тато наші...

— Їй-богу, їй-богу?..— сумнівалася дівчинка, видивляючись то на нього, то на старших.— Ану ж перехрестіться!..

— Говори мені: «перехрестися», я ж тобі брат,— оглянув натовп Сірко і, завагавшись, перехрестився.— Ось хрест святий, брат!..

— А де ж ви... ти узявся? — хихикнула Настуся.

— Бог дав, щоб не давати всяким нехристам і людоловам глумитися з тебе,— придумав він наспіх відповідь, зглянувшись змовницько із присутніми, що, повеселівши, також усміхалися.

Невгамовним пошумом хвиль набігає на скелясті береги море й розбивається об круті фіорди графства Фландрії і герцогства Брабанту. Легкі вітерці благодатного Гольфстріму, що приносять сюди зимою аж від Флоріди і Мексіки добродійне тепло, остуджують тепер потравневу спечність вільгістю, п’янять духмяностями лісової глиці і ароматами різноквіття. Неподалік від отих крутоприпіднятих бережних химер-зазубрин рівною папломою стеляться багатобарвні долини, насипані, за тутешніми повір’ями, чарівницею скальдів Гефйоль, яка в шанобливу пам’ять нащадкам, невтомно трудячись довгий вік, наносила сюди пеленою землі, вислала та розрівняла її, ба навіть засіяла зелом. Не виповісти словами, скільки прекрасного і чарівного створила отут природа, як оздобили і уславили легендами отой її труд люди, хоча ті ж люди і знищили в легковажності не менше...

Дивні діла твої, боже. А так, вельми дивні!

Десь аж у Гурджистані цар Леван Другий Дідіані, задушивши опівночі царя Гурію, підтриманий і під’юджений султаном Ібрагімом, наповнює глибокі ненаситні фурджіни своїх воїв багатствами братніх йому Кахетії та Імеретії, грабуючи, гвалтуючи, палячи все на своєму путі... Десь стогне Карталея і Тифліс під тяжкою п’ятою хижого чужинця Рустем-хана. А з Києва на весь край великий: Полтавщину і Слобожанщину, Чернігівщину і Смоленщину, Полісся і Подільщину, Покуття і Брацлавщину, Волинщину і Степи, не минаючи Січі і Донщини, рознеслася по вересневому Новому році нагла звістка про смерть митрополита Київського і Галицького Петра Могили, захисника віри православної, оборонця краю від захланства магометан та католикосів, апостола всіляких наук, реставратора святої Софії і лаври Печерської, осмутою лягла на лиця і душі людські, та так і лишила осиротілий православний люд в чорному непоправному горі.

Десь по світах багато чого діється, а з лаври Печорської, не відаючи про смерть їхнього пастиря, бредуть схимниками-прочанами в Єрусалим похилий старець-чернець Аввакум з іноком-поводатарем Аврамком. Останній за порадою того ж Петра Могили і по цілуванні хреста в нього мусить, відвідавши корсту божу, прийняти іслам, вивчити все про нього, відвідати святий камінь у Мецці і повернутися в рідну обитель Печерську, де написати тлумачення віри Магометової... І мине довгих тридцять літ, поки по митарствах і паломництві повернеться колись малий Авраам до рідних пенатів і тридцять довгих літ буде, яко заточник отой, в голоді й холоді писати все про віру Магометову... І напише коло каганця і свічки все про неї, і вмре, поставивши останню крапку в своїй книзі... І лише згодом-згодом знайдуться щасливі протосингели, що надрукують оту пам’ятку як пам’ятник Авраамові Печерському!..

І майже водночас єзуїтський місіонер Мартин Мартиніуш із Польщі навперехрест отим обом мандрував до прадавніх Хін, щоб, пробувши отам у скруті і злигоднях кілька кращих літ життя, вивчити хінську мову і, повернувшись на батьківщину, написати «Історію Хінів»!.. І напише!..

Десь одночасно правляться на замилених конях посли від Таймураза Першого і Олександра Третього за обіцяною поміччю збройною до царя московського Олексія; бовтаються у розбурханому морі коло Аксая по путі до Азова на фелюгах щойно призначені діздар і санджак з майном і гаремами від Високого Порога разом з поводатарем, московським купцем Касанчі-агою. Десь аги, чауші, бани, беглер-беї і сонми інших під виклики: «Інч алла!.. (Хай славиться аллах!..)» — забирають по балканських санджаках останні статки трудового хрещеного люду для багатих алафів-оброків Високого Порога і його вершителя хондкара чи вішають, стинають голови, обрізають носи і вуха тим, хто посмів палити тютюн, наслідуючи колишні заходи перського шаха Аббаса Великого...

Десь мудрі світу в котрий уже раз беруться розгадати ассірійський напис: «Мене, Текель, Фарес — підраховано, зважено, поділено!» — на стіні царського палацу, написаний невідомою рукою каменяра-трудівника, а жадібні і неутолимі отак же в котрий раз беруться віднайти дочасно золоті скарби Соломона, заховані