Читати книгу - "Засвіти"

в країні Офір і привезені туди на тридцяти фірах. Десь утікають з неволі на двадцяти турецьких розшивах-каторгах виснажені, голі й голодні сімсот бранців, звільнених торішньою їхньою одноясирницею, відчайдушною козачкою Марусею із Богуслава... Бовтаються довго, марудно і вперто, і таки щасливо доправляються до рідних хат, щоб назавжди лишити в народній пам’яті думу про нечувану мужність і самовідданий героїзм української Жанни д’Арк...

Десь радощі, достатки, задоволення, мир, а недалеко від Умані і обох Черкас коронний стражник Самійло Лащ, вирізавши до пня тридцять тисяч міщан і викотців, під нічними загравами догораючого міста гвалтує цілим військом десятки «щасливих» вибранок...

Десь осиротіло стоять на казково багатому острові Готланді, присвоєному нещодавно Швецією, чотириста кам’яних пірамід, ждучи свого визволення. Десь співаються казкові саги про відчайдушний героїзм лісних і морських Гезів, а в Жечі Посполитій, доведений до відчаю обмеженнями його влади захланними магнатами король Владислав, на радість резидента Венеціанської республіки синьйора Анані, мріє про сатисфакцію, заславши на схилі літ сватів до славнозвісної тоді Марії Гонзаги...

Десь сукновальні Фландрії денно і нощно виготовляють чарівне, неперевершене по якості сукно, а на більшій половині Європи плачуть вдови з дітьми, бо вже двадцять дев’ять літ точиться безперервна бойня й забирає їхніх синів, чоловіків і батьків на війну між віденським і мадрідським дворами з півдня і коаліцією Франції, Німеччини і Швеції — з півночі.

Скільки людей покладено на важіль високодвірських алтарів за цей час! Скільки мрій і надій народилося і вмерло, не здійснившись!.. І треба ніби небагато вже — а треба! — бо ці довгі літа не принесли жодній стороні перемоги, бо ліпші стратеги Європи шукали бодай яких шляхів для благопристойного для них і їхніх королів замирення і не знаходили.

Отоді й згадали сильні світу цього про Україну і звитяжні воєнні суксцеси козаків, а згадавши, звеліли послам-легатам попрошкувати до них давнім, ще Еріхом Лясотою протореним шляхом... Не поминули вони, ясна річ, і Владислава Четвертого, заклопотаного одруженням з Гонзагою... Набиваючи собі ціну, той торгувався і гадав, гадав і торгувався, доки таки знайшов щасливе для себе подвійне виправдання: перед магнатами — про спішну висилку небезпечних козаків подалі з України, а перед лицарями-козаками — про поміч протестантській Півночі і її народам, що не забудуть їхніх лицарських звитяг, як не забудуть їх і королята-магнати.

Поварившись у козацькому казані, що клекотав, як на пекельному вогні, січові привідці, хоч і здогадувалися про підступи польської корони, вирішили все ж попробувати щастя, бо як інакше злютуєш козацьке військо, де навчиш і озброїш його належно, нарешті, набудеш собі сильних прибічників, як не в Європі?.. Чей же, козаки не завойовувати йдуть край, а звільняти від гніту чужинців. Чи не найбільше наполягав на участі у війні на європейських обширах отой сотник чигиринський Богдан-Зіновій Хмельницький, що виявився ще й кумом колишньому осавулі, а теперішньому наказному гетьманові в Черкасах Іванові Барабашу...

І опинилися одного перед червневого ранку, ніби з водної піни виринули, десятьма малими полками кондотьєрів відбірні козацькі курені на березі Фландрії... Так-так, Фландрії!.. Недалеко від Кале, Тіонвіля, Гревельна, Ланса, Бетюна, Лілля і «ключа від морів» — Дюнкерка... Засмучені поневоленням фламандці й не знали тоді, що оці «козакен», які зі своїми привідцями разом сплять, їдять і жартують, звільнять їх від тугих, Аррарською і Утрехтською уніями скручених обіймів каталонців і кастільців, помітно вплинувши на подальшу долю цілого європейського півсвіту... Не вірили, бо начулися про них, як про дикунів, які нікого не хочуть знати над собою і живуть лише розбоями і пограбуваннями...

Після невсипного клопотання де Брежі, котрий навіть покозачився, побувавши на Січі, дюка Конде та маршала Тюрена знайшлося для козаків доста і відбірних осідланих коней, без яких козак уже й не козак, і білих каптанів, панцирів, шоломів, мисюрок, оміднених блискучих кирас і острогів, ба навіть важких палашів та довгих міцних списів, заборол та щитів. Ще вдосвіта звелися над козацькими суєтними шеренгами і малинові та золотаво-срібні корогви, подаровані їм Рудольфом та Зягмундом-Августом... Не пожалкувала й Франція своїх штандартів козакам. Тільки з добутими в боях шаблями та своїми штудерними пістолями запорожці не розлучалися навіть тут... П’єр Шевальє, що висадився на берег слідом за козаками із отакими ж загонами відбірного польського війська, диву давався, завваживши увагу дюка Конде і особливо де Брежі до запорожців — вона була незрівнянно більшою, аніж до його жолнєжів...

Як тільки спорожнилися після двотижневого бовтання в морі і відійшли від берегів у досвітній туман бриги, галери, шхуни, барки, корвети з калевринами на носах та легкі релі із валонами-стерничими, так і зашумувало та загуло, що прибій отой, козацтво... Дотепи і реготи розбудили мовчазне досі прибережжя, а вже коли, заморивши наспіх щедрим сніданком з гальбами-пінтами бургундського вина черв’яка, вони ошатилися в оті убори та ронди і облюбували собі коней, налякані фламандці, хай і про себе, все ж не вірили, що оці «цигани» прийшли сюди на війну із «левами Кастілії», а не для розваги.

— ...То як воно, Гераську, отут тобі? — питався якийсь з гурту удосвіта.

— Не кажи, Шмульку, бо голому й на сіні мулько,— махнув рукою той, підтягуючи пробно попругу.

— Чи вони, Вакуло, вландри оці — фризьці?..

— Фландри?.. Фризьці, як ми ото ляхи!..

— Ти, Мусію, не лякай щуки морем, а бідного — горем,— заступався за товариша сусіда, приміряючи завеликі на нього поножі.— Герасько триматиметься купи і отамана, бо знає, що сніп без перевесла — солома.

— Пху ти, нечиста... ми в оцьому тумані — як вівці в кошарі! — скаржився обурливо котрийсь.

— З овець, свате, і кожух, і свита, і губа сита... А туман марниця, розсіється, поки нам на ярмарку,— розсудливо заспокоював того сусіда.

— Та тобі — що?.. Хоч варила — не варила, аби добре говорила,— огризається сват.