Читати книгу - "Засвіти"

Ївга пригостила гостю обідом, присівши поруч, розговорилася і зрозуміла, бесідуючи; вини в тому, що сталося, нічиєї немає. Ані Дмитрової, ані Домниної. Це доля їхня позбиткувалася так над ними, молодістю їхньою. Домна має цілковиту рацію: не треба їм сторонитися одне одного, навпаки, мають заприятелювати, а то й посестритись, тоді й сторонні прикусять язики.

Знайшлася в Ївги й медівка. Пригощаючи гостю, вона і сама трохи випила, а випивши, відчула в собі полегшення, зізналася їй у ревнощах, в любові до Дмитра, нарешті поскаржилася, що він і сам, як навіжений, пропадає отам на майдані, і хлопців заманив так, що від рук відбилися. Здивувало лише Ївгу те, що Домна не поділила її страху й осуду, а якось загадково подивилася на нову подругу і промовчала.

Багато чого переговорили вони в Ївжиній хаті. Та час було Домні й додому вже вертати.

— Проведеш мене трохи?..— спитала гостя.

— Проведу, а чого ж.

В путі знову говорили всяку всячину, Ївга все розпитувала, аби зайняти розмовою Домну, а з тим і ближче підійти до її обійстя на Притулівщині, глянути, як живе.

— А знаєш, що я надумала?..— видно, прочитала Домна оте Ївжине бажання в очах.— Зайди і ти до мене в господу. Гріх обминати її, коли просять...

— Зайду, коли запрошуєте.

Отак і опинилася вона в Домниній хаті. Не встигла Ївга розглянутись, як у двір заїхало аж три вершники. Загледівши їх, жінки знітилися і на якийсь час примовкли. То був Корній Слимаченко, а з ним Ївжин чоловік Дмитро. І син, отой, віднайдений нею. Він перший переступив через материн поріг, і Ївга мало не зойкнула з дива: він неймовірно схожий був на її Несторка! Услід за Домниним сином до хати зайшов Дмитро і заціпенів, уздрівши тут Ївгу, а вже останнім увійшов і Корній.

Ніяковість скоро минула, бо нічого не запідозрюючий син незграбно схопив у обійми матір, потис її, цілуючи, а потім лише звернув увагу на гостю і поцілував тій руку, вклоняючись.

— Іван я... Батька ось привелося зустріти рідного...— не міг він стримати радості.— Матусю!.. Горілки нам і всього до неї!..— звернувся до Домни.— Бачите, який багатий у вас син!.. Два батьки має, два брати і, як весняне сонце, сестрицю!.. Домовимося зразу,— звернувся він до обох батьків.— Вас, любий вітчиме, я іменуватиму батьком, батька Дмитра — татом, а братів і сестер по-братньому, як рідних... О боже великий!.. Віддав мені все-все!..— вигукнув у нестямі..

Отим радісним вигуком він раптово розсіяв туманець скованості обох молодиць і Дмитра, бо Корній не особливо й бентежився, заздалегідь приготований до всього. Домна кинулася на радощах накривати стіл, Ївга й собі напросилася їй допомагати, а Іван, розговорившись, роздивлявся батькову хату, одобрюючи чи осуджуючи щось в ній. Не подобалася йому занизька притолока, малі вікна і вузькі лави, зате сподобався розмальований матір’ю комин, білі і світлі рушники на іконах та Мамаєві, якого Домні подарувала при від’їзді Мотря, просторий чулан і чиста та охайна друга половина хати, призначена для нього, Сірка з Софією, якщо вони схотіли б переїхати колись у Капулівку. В ній навіть постіль була приготована, красуючись горою подушок, обрамленням вибілених на сонці тонких простирадл і різноколірних валових ряден у райдужних пасмугах. Та особливо його втішила грушева, як воскова, люлька на накритому звичайним убрусиком столі, дерев’яна отака ж риночка, наповнена пахким тютюном, гаптований з кутасами кисет з червоно-малинового кармазину, лискуче кресало із загнутими по краях кільцюватими каблучками, кремінці з заздалегідь набитими гострими застружками і білий, як піна, трут...

Впав йому у вічі і такий самий, як і в тій половині хати, мисник на стіні, заставлений геть дерев’яними і глиняними виробами, куманцями, скудельками та збанками, різномірними колірними кониками-свищиками та розписаними мисками і тацями...

Захоплений отим усім, він схопив обох жінок за стан, як ті навідалися за чимось, і, піднявши їх, як сніпки, закрутив по хаті, аж ті залящали з остраху. Та вершиною його радості були дві пари повстяних гаптованих плесниць-сандалів, що стояли рядом коло ліжниці. «Більші — видно, для мене, а менші — для Софії»,— майнула в ньому догадка.

— Що ж ми тут зупинилися? — раптом похопився він, звертаючись до обох батьків, що не менше були втішені його ожвавленням.— Тату, давайте ж сюди отого химерного, як казали, отця Гната, хай побачу, що воно за козарлюга, та ведіть братів, сестричку, їхню та й мою тепер матір, діда та бабу,— звернувся до Дмитра він.

— З матір’ю ти уже запізнався ж,— осміхався Дмитро.

— Як то запізнався?.. Хіба оце ви і є Ївга? Така молода?..— зареготав він раптом.— Оце підволосений!.. Оце старий!.. Не боїтеся, тату, що я її у вас викраду?..— пожартував він.

— Та, по-перше, вона не така молода, як здається, а по-друге, кради, сину, якщо згодиться. Сам же знаєш, що я для тебе і рідної жінки не пошкодую...

Сірко зопалу хотів схопити батька обіруч, але той, припіднявши сина ледь угору, висковзнув і грозився кинути ним об землю, та не кинув, бо відчув, як той залізними ручищами звертає його голову, зрозумів, як клониться заодно кудись і тіло його. Упасти, правда, він не впав, однак зізнався сам собі, що він слабший за сина.

На якийсь час Сірко полишив їх усіх — пішов до Дніпра скупатися. А за годину, ідучи до оселі, угледів повний двір гостей, серед яких пізнав свого колишнього супутника із Лаври Гната Шульгу у супроводі двох спалених сонцем підлітків: Максима і Нестора... Шульга відокремився, пішов назустріч Сіркові, видивляючись.

— Чи тебе зрю я, брате доблій мій, в оцьому забіссі? — заговорив він.— Чей же, вже знаєш, що в оцій