Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Він зітхнув, і цей звук здався мені глибшим, ніж будь-які слова.

— Це тільки тому, що я теж боюся, — нарешті відповів він. — Боюся налякати тебе, не хочу, щоб ти відчувала, що я тисну на тебе. Тому тримаю дистанцію.

— Ти останній, кого я буду боятися, — запевнила я, дивлячись йому прямо в очі.

Касс усміхнувся, але ця усмішка була сумною, майже прощальною.

— Я ж викрав тебе, — сказав він.

— Врятував, — поправила я, і в нас обох вирвався сміх, легкий і наповнений.

Від цього сміху стало тепліше, ніби раптом зник увесь холод грудня.

— Ти занадто шалена, щоб не подобатися мені. А я занадто стриманий, щоб дозволити собі щось, — тихо додав він, майже так, ніби це був секрет.

Я відчула, як повітря між нами стало густішим, ніби нас оточила невидима магія.

— То не будь таким, не стримуйся, — прошепотіла я.

Ми дивилися один на одного, і я відчувала кожну секунду, що минала, як вічність. Його погляд впав на мої губи, і я затримала подих. Світ навколо зник, залишивши тільки нас.

— Не стримуйся, — виклично прошепотіла я, ледве помітно нахилившись уперед.

І він зірвався.

Касс миттєво скоротив відстань між нами, і його губи зустрілися з моїми. Це було так несподівано і водночас так очікувано, що в мене перехопило подих. Губи були ніжними, м'якими, і я відчула смак меду й тепло солодкої кави. Це був смак, який залишався зі мною, навіть коли його не було поруч.

Поцілунок був спочатку ніжним, як легкий дотик ранкового вітру, але він швидко перетворився на щось більше — палке, невтримне, наче полум'я, що вирвалося з-під контролю. Його руки обережно, але впевнено торкнулися мого обличчя, великий палець легенько провів по моїй щоці, залишаючи після себе гарячий слід. Я доторкнулася до його грудей, відчуваючи, як шалено б’ється його серце, і від цього моє власне серце завмирало, а потім вибухало у відповідь.

Це було схоже на танець: я слідувала за ним, віддаючи контроль, але водночас відчуваючи кожну мить цього єднання. Його пальці переплелися з моїм волоссям, злегка стискаючи його, і цей жест був настільки інтимним, що мене охопив приємний трепет. Я тремтіла, але не від холоду, а від його дотиків, від цього миттєвого зв’язку, що здавався сильнішим за будь-які слова.

Я не могла дихати, але не хотіла відривалася від нього. Поцілунок був теплим, як перше сонячне проміння після довгої зими, і пристрасним, як полум'я багаття на Самайн і жадним, наче ми чекали на це все своє життя.

Коли Кассандр нарешті відступив, його обличчя було поруч, дихання обпалювало мою шкіру. Наші погляди зустрілися, і в його очах я побачила щось глибоке, справжнє, те, що не вимовиш словами. Від цього моє серця вирвалося назовні, залишаючи мене з відчуттям, що я щойно торкнулася до чогось величного, чогось, що змінить усе моє життя.

— Я не можу повірити, — сказав Кассандр, його голос був низьким, трохи хрипким, ніби він сам до кінця не усвідомив, що щойно сталося. А губи були злегка припухлими. На обличчі змішалися здивування і щось схоже на захоплення.

І я не могла повірити, а тому поцілувала його ще раз, щоб остаточно переконатися, що все на яву. Я шукала свій дім, і знайшла його в ньому.

Чи усвідомлював Кассандр, що, рятуючи моє життя, він водночас рятував і своє?

***

Коли між нами нарешті з’явилася хоч якась відстань, а мозок почав працювати, я відчула, як мої губи мимоволі розтягуються в усмішці. Я не могла стримати цього пориву, навіть якщо виглядала трохи безглуздо. Усередині мене розливалася така тепла хвиля радості, що здавалося, вона обіймає весь світ.

Кассандр теж усміхався — щиро й по-особливому, як це траплялося рідко. Ця усмішка, яка розцвітала на його обличчі, мов сонячний промінь у хмарний день, точно про щось свідчила. Ми стояли мовчки, занурені у тишу, яка говорила більше, ніж будь-які слова. Здавалося, цілуватися у нас виходить значно краще, ніж розмовляти.

— Тільки не думай, що відтепер тобі вдасться уникати зіллєваріння, — в голосі Касса відчувався знайомий жартівливий тон.

— Ні? А я сподівалася, що отримаю хоча б якісь привілеї, — підморгнула я, намагаючись виглядати невинно.

— Корделія… — його голос став оксамитовим, і те, як він вимовив моє ім’я, змусило мене затамувати подих. Це звучало так, ніби він смакував кожну літеру, і від цього в моєму серці знову запалилося полум’я.

— Кассандр… — я пронизала його поглядом, кидаючи виклик.

— І що тепер робити? — запитав він, виглядаючи трохи розгублено.

— Те, що й завжди, — відповіла я, приховуючи усмішку, що розливалася по моєму обличчю.

— У мене в голові наче туман. Здається, я забув усі рецепти зіль, — зізнався він, і це прозвучало, як найщиріше визнання почуттів.

— Ну… я піду, а ти не відволікайся, — сказала я й спробувала зістрибнути зі столу, але не встигла.

Його рука миттєво зупинила мене, м’яко, але впевнено притягнувши до себе. Цей дотик — теплий і ніжний — змусив моє серце затріпотіти. Саме на це я й сподівалася.