Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— Можливо.

— Хочеш поділитися?

— А ти поділишся? — я зустріла його погляд, намагаючись утримати настрій легкості.

— З чим саме? — він підняв одну брову, і цей жест здався мені майже зухвалим.

— З тим, про що ти інколи думаєш, коли не відповідаєш мені прямо, — я ледь посміхнулася, але відчула, як слова виривають з нього трохи більше, ніж зазвичай.

Він на мить замовк, але погляд його став м’якшим.

— Тобі це справді цікаво?

— Справді, — я знизала плечима, намагаючись не видати, наскільки сильно цікавлюся.

— Ну, ти завжди змушуєш мене думати.

— Це комплімент? — я кинула на нього запитальний погляд.

— Можливо, — він опустив очі, продовжуючи переставляти флакони.

— Чому ти завжди так хитро ухиляєшся? — я склала руки на грудях, намагаючись приховати посмішку.

Він зупинився й підняв голову, його погляд затримався на моєму.

— А ти завжди все хочеш дізнатися одразу?

— Звичайно, — відповіла я, грайливо нахиляючи голову набік. — Мені не подобаються загадки.

— Тоді тобі зі мною важко, — сухо сказав він, але куточки його губ трохи піднялися.

— Це факт, — я зітхнула, спустивши ноги зі столу. — Але я вже змирилася.

Я підтягнулася на руках і сіла на стіл, що стояв у центрі теплиці.

— Ти добре себе почуваєш? — запитав він і зробив ще кілька кроків до мене. Відстань між нами стала настільки малою, що я могла відчути тепло, що йшло від нього.

— І так, і ні, — грайливо відповіла я, зустрічаючи його очі.

Коли він опинився зовсім поруч, я простягнула руку й легким рухом зняла його окуляри. Вони були теплі, і тримати їх у руці здавалося майже інтимним. Кассандр завмер, його дихання трохи пришвидшилося, а очі, тепер без скла, здавалися ще глибшими. Я вперше побачила в них щось, чого раніше не було.

— Я не хочу сьогодні готувати зілля, — сказала я, дивлячись прямо в його очі.

— А чого ж ти хочеш? — він підняв одну брову, його голос був низьким, майже хрипким.

О, якби він знав, що я хотіла.

— Я хочу поговорити, — відповіла я, намагаючись знайти сміливість продовжити.

— Про що?

— Про нас, — сказала я й відчула, як моє серце пропустило удар. Посмішка сповзла з мого обличчя, а впевненість почала зникати.

— Добре, — він зберігав спокій, але в його погляді щось змінилося. — В якому сенсі «про нас»?

— У непристойному, — тихо відповіла я, і ця відповідь повисла в повітрі.

Кассандр мовчав. Його погляд був важким і не відривався від мого. Мої пальці стискали окуляри, і я відчувала, як у тілі наростає напруга.

— Корделія... — почав він, але зупинився.

— Хочеш сказати, що між нами нічого немає, окрім договору? — я нарешті змогла вимовити це, і слова прозвучали несподівано чітко.

— Одного разу Офелія сказала: «У них немає почуттів один до одного, принаймні в Кассандра так точно», — він процитував її майже дослівно, і я відчула, як палаю від сорому.

— Так, сказала, — підтвердила я, намагаючись не зламатися.

— Що це означало? — Касс шукав більше, ніж просту відповідь.

Я на мить заплющила очі, збираючись із духом, перш ніж зустріти його погляд.

— Хіба не зрозуміло? — запитала я, і відлуння моїх слів зависло у повітрі, наче щось вагоме й невідворотне.

— Я хочу почути від тебе, — в його словах звучала рішучість, яку я так добре знала.

— У тебе немає почуттів до мене.

Очі зіллєвара блиснули.

— Що? — у його голосі було здивування, змішане з болем.

— Ти запитав, що означали слова Офелії, і я відповідаю: що в тебе немає почуттів до мене. — Я намагалася не відводити погляду, хоча всередині все кричало про те, що я роблю помилку.

Він підняв руку, нервово провівши пальцями по зачісці, і тихо промовив:

— Я запитував про іншу частину речення, Корделія. І ти це знаєш. Але ти знову граєш.

— Я не граю, Кассе. Я… я не хочу грати, — мій голос тремтів, але я зібрала всі сили, щоб не втекти. — Але я боюся.

— Чого? — його голос став м’якішим, і це додало мені сміливості.

— Того, що можу втратити тебе, хоча ти й не мій. Боюся не отримати того, на що сподіваюся. Боюся своїх думок, що всі твої неоднозначні погляди, доторки і слова — це тільки моя велика фантазія, і насправді все це мені тільки здавалося.

Касс не відводив погляд, і я була рада. Його очі, темно-сині, як нічне небо, здавалися бездонними. У них горів вогник, який я не могла розгадати, але від якого не могла відірватися.

— Я хочу вже і прямо, Кассе, а ти тягнеш і завертаєш, — сказала я, намагаючись приховати хвилювання в голосі.