Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Максимум, рідна.

© Кирило Бойко

Щойно вибираюся з машини й дістаю з крісла Нюту, трапляється наплив смутно знайомих дрібних ботанів. Блядь, ще навіть до корпусу не підійшов. Звідки вони такі сміливі понаїхали? Відразу зрозуміло, що молодняк. Ті, кого раніше пресував, і зараз не сунуться.

- О, Бойка! - окликає найспритніший. - Здоров!

- Здоров, - обережно притискаючи Нюту до грудей, відповідаю на рукостискання.

- За Варею?

За старою звичкою зсуваю брови і похмуро дивлюся на цікавого пацана. Зчитуючи цю реакцію, той одразу ж відступає.

- Я це... Тільки хотів сказати, у конференц-залі її бачив...

Поки я згадую, як правильно реагувати, ботан метає поглядом від моєї, мабуть, суворої пики до ангельського личка Нюти. Варя останнім часом занадилася замовляти нам парні костюми. Зараз ми в однакових темно-синіх толстовках і таких самих широких хуліганських штанях - свого роду банда.

- Дякую, - кидаю пацану, як вчила Центуріон.

Нюта суне до рота кулачок і, видаючи міхур слини, підтримує тата гучним гулінням. Ми виховані. Не причепитися. Совість спить.

Залишаючи переполошений молодняк, прямую до корпусу. На ходу витягаю з кишені хустинку і майстерно приводжу доньку до ладу. Усміхаюся, бо щасливий. Вона, прицмокуючи, висмикує кулак із рота і, замикаючи всю увагу на моєму обличчі, сміється. Так дзвінко, що не тільки у вухах дзвенить, а й у грудях резонує. Без вагань і будь-яких пауз відбиваю цей звук.

Добираємося до конференц-зали з нескінченними перешкодами у вигляді настирливих знайомих. Начебто зовсім недавно в академії з'являвся. То підвозив Варю на пари, то з них же забирав. Незрозуміло, чим ми з Нютою щоразу зобов'язані такому ажіотажу? Невже, блядь, так важко звикнути до інформації, що я батя? Якого дідька регулярно витріщатися і ломитися з тупими запитаннями? Хоча, звісно, похрін. Здебільшого валимо з Нютою прямо по курсу, холоднокровно розсікаючи натовп. Гальмуємо виключно перед своїми.

- Бойка, щоб мене пофарбували, - тягне гумор Чара. - Ти, бл...

- Перемикаємося, - обриваю, нагадуючи про дитину.

- Соррян, міс Бойка, - підморгує Нюті. - Батя твій, як лампа. Усе, що хотів сказати.

Малятко видає якийсь гаркаючий звук і сміється.

- Ми тебе теж раді бачити, - перекладаю я.

- Сук, - ірже Чарушин. - Я, чорт візьми, внатурі сумую за твоєю лютою пикою.

- Заїжджай частіше в гості.

- Так, блін, не виходить. Зовсім ніяк.

Хочу сказати, що його Богданову теж із розпростертими обіймами приймемо. Але не встигаю. Спочатку чую щасливий писк Нюти, а потім відчуваю, як Варя обіймає зі спини. Обертатися необхідності немає. Упевнений, що вона. Воркують через моє плече з донькою. Толстовку мені слиною заливають. Ну, тобто, тільки молодша малеча пузирить. Але провокує на цю експресію саме Варя - ненаглядна моя. Нюта на емоціях ще й щипається. Морщуся, але стійко терплю, коли ловить пальчиками товсту шкуру моєї шиї. Не помру. Як показує час, міцний звір. Було б для кого.

- Не можна, - перехоплює крихітну долоньку Варя. - Не можна щипатися, сонце. Татові боляче.

- У-у-у-у... - відповідає їй донька.

- Так, боляче. Іди до мене, - промайнувши світлою плямою по простору, нарешті опиняється повністю переді мною. Поки забирає Нюту, на мить поглядами зустрічаємося. Підморгую. Невиправна моя ніженка, червоніє. - Привіт, - серйозно вітається.

- Привіт, - тягну не в тон. Згущуючи, приглушую. І з цим, здавалося б, звичайним словом частину своїх реактивних почуттів передаю.

Варя ще яскравіше ніяковіє. Обурюючись, мружиться і непомітно тицяє мені в ребра пальцем. Потім, не втримавшись, сміється. Нюта одразу за нею зривається. Реготухи, блін.

- Так, хлопці, я погнав, - линяє з наших берегів Чара.

Тільки киваємо і махаємо вслід. Може, за своєю Богдановою помчав. Усміхаючись, без жодних знущань і богохульства покладаю найчистіші молитви, що йому сьогодні перепаде хоч трохи ласки.

Нюта, наспілкувавшись із Варею, очікувано перескакує назад до мене на руки. Втішаю свою недовірливу даму тим, що з мене просто краще видно навколишній світ. Не думаю, що справа в якихось пріоритетах. Ми всі разом тягнемо. Дбаємо, балуємо, любимо. Ні більше, ні менше. Порівну ділимо і множимо.

- Ну, як справи? - запитую дорогою на парковку.

- Два заліки екстерном склала. Ще з двох домовилася вислати роботи на пошту, - ділиться Центуріон. - До грудня вільна буду. Є можливість із дому повирішувати.

- Круто, - хвалю, притискаючи на ходу до боку. Нікуди не поспішаємо. Повільно крокуємо, не звертаючи уваги на натовп. - А Курочкін як? Не встиг до нього зазирнути.

- Добре. У гості запрошував. Я обіцяла, що в неділю заїдемо.

- Не питання. Тільки про свою онлайн-конференцію не забудь.

Віднедавна пашемо над різними проектами. Я звичний шутер розробляю. Варя ж перейшла на візуальні новели[1] . Каже, їй зараз комфортніше з ними працювати. З огляду на те, скільки сил та емоцій роздає в реалі, не дивуюся. Зайвий адреналін їй ні до чого.