Читати книгу - "Засвіти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Суперечки тривали ледве не до обіду, доки таки обрали до краю стомлені гетьманом Танася Болюка, його писарем — Ярослава Вешняка, суддею — Данила Нечая і майже без суперечок порішили кошовим обрати Федора Лютая, його писарем — Максима Гулака, суддею — Мину Джулая.
Та по отому знову все пішло шкереберть. Ображений гетьман-переобранець Півторакожуха зі своїми прибічниками-козаками, що знали його в Азові, був за продовження борні з ляхами разом з ногаями та буджаками. За ним тягнувся Лютай і Гулак з частиною козацтва, але новообраний гетьман Танась Болюк і його писар виступили проти борні. Отож і почалося знову бродіння.
Як не ждали козаки з його куренів знаку свого отамана, Сірко так і не виказав своєї думки в раді-полемії ні за «пана Карпа», як називав зчаста він Півторакожуха, ні за гетьмана Танася, хоч той, очевидячки, і чекав його підтримки. Наслідуючи свого осавулу, промовчали і його курені. Мовчав і ще один старшина зі своїми чорноморцями — Левко Конограй, солідаризуючись із Сірком і придивляючись до настрою на Січі... Рада пополудні тим і закінчилася, що старшини мають ще про щось певне між собою домовитися, а вже потім те виносити на важіль козацтва... Тут же були прийняті всі викотці-посполиті в козаки, записані в компути, як рівні всім...
Були викочені за наказом нового гетьмана кілька барилець з напоями, викладена смажена на вертелах баранина та інші наїдки... Лунали допізна веселі пісні, сальви, гамір, крики і гомін, ніби і не було горя навкіл, ніби не лишалося Правобіччя в лабетах жовнірських, а родини посполитих в смертельній панській неволі...
52.І колишній Лука Нечит, а тепер Прихідько, і стара Текля, їхня донька Ївга, як і зять Дмитро, стали за три літа всіма знаними людьми у Капулівці. І жили вже вони небідно, мали кожен своє обійстя, а в ньому і худобину, і дріб усякий. Лука, як і Текля, щоправда, постаріли досить коло отих споруд, зате Дмитро, здавалося, відмолодився з Ївгою. В них, хай і поволі, все стало у звичну колію. Особливо раділа тому Ївга, пораючись і в своїй господі, і в материній. Хоч часом і тяжко їй доводилося, та покладала надії на те, що ось підросте мала Настуся і стане їй поміччю, бо що з тих бовдурів хлопців візьмеш? Як ото побудували школу-дяківку, ніби від рук відбилися. І чоловік Дмитро, і старший, колись білявий, а тепер русий, як і вона, Ївга, Максим, та й циганкуватий, до батька подібний, Нестор пропадали отам, на забавному майдані. Хай діти, а Дмитро — сором один, та й годі. Все село збаламутили вправами. Навіть отець Гнат, як неприкаяний, прости боже, і на шаблюках б’ється, і петляє, і навіть бореться з хлопчаками та тини перемахує, гасаючи на коні. Сором один, та й годі...
Поскаржилася батькові, але й той не підтримав її. «Подумала б краще, дочко, що верзеш ото!.. Школа їй на заваді більмом стала!.. Та знаєш ти, що таке школа?..» Сміються з неї, а те, що діти відбилися від рук, їм байдуже. Січчю вже марять. Тікати хотіли туди, і коли б не отець Гнат, то таки й утекли б, мабуть...
Та коли б тільки клопоту, що тривога за долю дітей. На лихо, й сором доводиться терпіти. І який сором! Боже правий, який і через кого? Через того ж Дмитра. Слимаченкова Домна, ота, що об’явилася не так давно в селі, Дмитровою нареченою виявилася. Всього лиш нареченою, а сина... Чули, людоньки, сина вже мала. Нехай Домна, на її місці кожна мовчала б. А Дмитро!.. Муж називається. Ні словом не сказав про те, не натякнув навіть, не повинився... Люди, правда, ще не знають цього. А що буде, коли довідаються? Шила ж у мішку не втаїш.
В отій гризоті й жила Ївга. При зустрічах з людьми опускала долу очі і поспішала скорше розминутися, вдаючи заклопотану, на вспольщині трималася осторонь, аж люди дивувалися. І як не ухилялася від того, як не намагалася, а таки сталося непоправне.
Була рання весна, крилися криги водою на плесах, появлялися поворотні пташки в край, вдень гріло сонце, а на горбиках зеленіли перші стрілки травиці... Дмитро і Корній раптом вирішили податися на Січ. Одного засвіту, осідлавши коней, приторочили суми і скачем винеслися із села бозна-куди, навіть не сказавши, як довго будуть їздити отам. Ївга ішла із церкви, тиха, самотня, мовчазна, як завжди. Та ось відчула, як її хтось торкнув збоку. Оглянулася — і очам своїм не повірила. Поряд ішла Домна.
— Добридень, посестро,— звернулася, роблячи на ходу уклін.
— Добридень!
— Бачу, самотиною йдеш додому, то й подумала: чи не порозумітися вже нам, як людям?
Ївга оглянула супутницю, розгубилася і мимоволі відказала:
— Чого ж, можна... Я вас уже давненько знаю, а ви хіба мене не знаєте? — спитала і відчула, як паленіють щоки.
— Та ото ж так знаємося, а щоб більше, то і не знаємося... Коли не перечиш, то я б завітала оце зараз до тебе, чи, мо’, до мене зайдемо?..
— Ні, ліпше до мене!..
В хаті Ївжиній нікого не було, і жінки розговорилися. Властиво, більше говорила Домна, а господиня слухала, і чим довше слухала, тим більше шкодувала «посестру», тим менше лишалося в душі її ревнивого щему, натомість зроджувалося співчуття, навіть отой сором і гріх їхній з Дмитром став виглядати якось і не гріхом ніби... Спохопившись,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Засвіти», після закриття браузера.