Читати книгу - "Очікування шторму"

І ось сьогодні вранці Оленка вільна, дівчата гукають:

— Старший шкарбун у місто їде. Оленка — до завгоспа:

— Федотовичу, я з тобою. Федотович зморщується, мов од диму:

— Я в кабіні тіснитися не буду. В мене ревматизма.

— А в кузов? Можна, я в кузові?

— Там цистерни, гасом пропахлі.

— Нічого. Я як-небудь, — умовляє Оленка.

— А що тебе в місто несе?

— Завивку зробити.

— «Завивку», — передражнив Федотович. — Потрібна вона тобі. Просмердиш гасом — у перукарню не пустять.

— Прорвуся!

Цистерн у кузові чотири. Залізні, чорні, завбільшки з Оленку. Вони тісняться до кабіни, коли дорога йде під нахил. І подаються до заднього борту, коли дорога пнеться вгору. Нелегко з ними Оленці.

Оленка дивиться на небо. Їй дуже хочеться зробити перманент і побачити того капітана, серйозного й доброго, що приїжджав у госпіталь з'ясовувати про Погожеву. Цікаво: знайшли її чи ні? Та ще цікавіше: чи одружений капітан? Якщо одружений, то краще його й не зустрічати. Надії, дурні, як кури, в голову лізуть. А раптом капітан парубок? Очі в нього правильні й обличчя також. І вона подобається йому. Хіба забудеш його поцілунок? Не в щоку або чоло, а у вуста. Так цілують, коли кохають. А може, ні?

Машина в'їхала в місто. Оленка постукала по кабіні:

— Зупиніть!

Федотович відчинив дверцята.

— Я злізу тут, — сказала Оленка.

— Давай.

Машина зупинилась. Оленка зістрибнула на обочину.

— Де мені вас шукати?

— Біля нафтоперегінного заводу, — відповів завгосп.

— Не їдьте без мене, — попросила Оленка.

— А ти швидше тутечки… Не пізніше години до прохідної приходь.

— Гаразд, — сказала Оленка.

Вона швидко розшукала перукарню. Це був низький по білений будинок, що стояв серед руїн, в одній половині якого розташувалося швейне ательє воєнфлотторгу, в другій — перукарня. В чоловічому залі була черга. Жіночий — пощастило — порожній. Опасиста вірменка в білому халаті сиділа перед дзеркалом і їла варену картоплю.

— Здрастуйте, — сказала Оленка. — Я хочу зробити завивку!

— Фіксаж є?

— Який фіксаж?

— Простий… Без фіксажу не можна.

— Як же бути? — засмутилася Оленка. — Я спеціально приїхала з госпіталю.

— Поранена?

— Санітарка.

— А роботи багато? — поцікавилася вірменка.

— Вистачає.

— У нас, навпаки, клієнтів нема. Хіба до краси тепер жінці?

— Погано, — погодилась Оленка. — До побачення. Я піду.

— Навіщо? Не поспішай… Розкажи щось…

— Фіксажу нема…

— Стривай. Куди поспішаєш? Фіксаж пошукаємо.

Чи вдалий вийшов парманент, гадати важко. Років він Оленці додав, але кращою її не зробив. І з перманентом, і без нього вона все одно була гарненька.

Годин через півтори Оленка вийшла з перукарні. Місто вона знала погано. Тому запитала в першої-ліпшої жінки, як пройти до нафтоперегінного заводу. Виявилося, що завод не близько — біля підніжжя гори, вершина якої темніла в далекій голубизні. Транспорт у місті ходив нерегулярно, з перебоями, та Оленка дочекалась автобуса. Приземкуватий, з одними лише дверима біля кабіни водія, автобус був переповнений. Оленка стояла між мішками й корзиною, сплетеною з лози. Й інші люди стояли в проході. Налягали одне на одного, коли автобус гальмував або розвертався.

Виявилося, що до заводу автобус не йде. Він зупиняється біля мосту й робить там коло.

Річка під міст текла з самих гір. Швидка, неглибока. Вона пінилась і вирувала навкруг каміння. Каміння було дуже добре видно з мосту: велике, загорнуте в зелено-жовтий мох.

Міст заслонявся шлагбаумом. І солдати з автоматами на грудях стояли біля маленького будиночка, який, очевидно, служив караульним приміщенням.

Документи медичної сестри сподобалися солдатам. Вони посміхалися до Оленки, жартували. Один сказав щиро:

— Залишайся служити з нами. Не образимо.

— У вас є свої, — відповіла Оленка.

— Нащо таке кажеш? Нащо ображаєш? — солдат чорнявенький, з вусиками. Грузин, певно.

— Не сердьтеся, хлопці! — Оленка помахала їм рукою.

Вона звернула з шосе на дорогу, вимощену великим камінням.

Величезні нафтосховища, закамуфльовані зеленими й коричневими плямами, височіли обабіч дороги. Навколо сховищ була огорожа з колючого дроту й ходили вартові. Один, зовсім іще хлопчина, не стримався, гукнув:

— Привіт, землячко!

— Бувай здоровий, земляче, — відповіла Оленка.

— Може, зустрінемося?

— Після війни! Коли в тебе борода рости почне.

Далі були будинки барачного типу. А перед заводом — площа. Через неї залізнична колія, що виходила на сорту вальну станцію.

На площі — крамниця, швейна майстерня, громадський туалет. Час — полудень. І схоже, що на заводі перерва. Біля прохідної людно. Біля крамниці черга.

У центрі площі — стоянка для машин. Їх там майже дюжина. Брудні, й камуфлювати їх не треба. Вода в калюжі хлюпає, ходить хвилею, коли машина виїжджає на стоянку. Солдати-водії зморщуються і навіть чортихаються: виходити з машини доводиться в калюжу, жовту, густу.

Машини з госпіталю серед решти нема. «Невже старий шкарбун поїхав, не дочекавшись?» — подумала Оленка.

Черговий по бюро перепусток відповів:

— Так. Із Перевального була машина. Півгодини тому поїхала.

«От негідник Федотович!