Читати книгу - "Очікування шторму"

— На нашій роботі важко сказати: добре, погано. Швидше, поверхово. Прізвище, ім'я. Номер кімнати, в якій живе… Ну й ще… О котрій годині йшов, о котрій повертався.

— Коли бачили Сизова востаннє, не пам'ятаєте?

— Дуже добре пам'ятаю. Того самого вечора чотирнадцятого. Йдучи з готелю, Сизов поклав на цей столик ключ. І, можна сказати, мені доповів. Каже: «Петре Євдокимовичу, якщо подзвонять зі штабу, повернуся після дванадцятої. З Мишком Роксаном до дівчат їдемо…»

— Страшно, — сказала Тетяна. — Сьогодні ти залишишся в мене.

— Раніше ти не дозволяла цього, — спокійно відповів Роксан.

— У твоїх словах я не чую радості.

— О п'ятій годині ранку я виїжджаю в Сочі по продукти.

— Не можна відмінити поїздку?

— Наказ може відмінити лише старший начальник.

— Я все забуваю, що ти офіцер.

— Треба тренувати пам'ять.

Вони йшли темною вулицею. Місяця на небі не було. Й зірок на ньому здавалося менше, ніж завжди.

— Ти обіцяв подарувати мені ліхтарик, — сказала Тетяна.

— Ось він. — Роксан поклав ліхтарик їй у руку.

Тетяна натисла кнопку. Пляма яскравого світла ковзнула по листі. Завмерла.

— Бузок, — сказала Тетяна. — Персидський.

— Наламаємо.

— У мене є великий букет.

— Нехай буде два. — Роксан перестрибнув через невисоку огорожу. Й затріщало віття…

Вони поставили букет у літрову банку, тому що ваза була зайнята іншим букетом, і наповнили банку хлорованою водою з крана.

— Звичайно я не опускаю квіти в таку воду, — сказала Тетяна. — Я наливаю воду, годин п'ять даю їй відстоятися. Поки вийде хлорка…

— За цей час бузок зав'яне, — заперечив Роксан.

— Бузку багато.

— Так. Але скоро він відійде.

… Лежали мовчки. Й вона чула в темряві його спокійне дихання. І бачила його голову, що, наче камінь, вминала подушку. Вона знала, що він не спить. І її пригнічувала мовчанка, яка затягнулася.

Вікно було відчинене. Пізній місяць зазирав у кімнату запитливо, але дружелюбно. Прохолода, свіжа, нічна, приємно лоскотала шкіру обличчя, плечей, рук.

Раптом він запитав:

— Ти мене кохаєш?

— Як ти мене.

— Це не відповідь.

— І не запитання.

— Ти нічого не хочеш сказати мені?

— Хочу.

— Говори.

— Зі мною сталася біда.

— Зі мною також.

— У мене страшна біда.

— У мене страшніша.

— Ні. Страшнішої біди не може бути. До мене приходила жінка. Вона сказала, що Сизов був німецький шпигун.

— Чому ж ти досі жива?

— Я підписала папірці. Й отримала гроші.

— Багато?

— Десять тисяч.

— Що ж тепер робитимеш?

— Я хочу втекти, сховатися.

— Куди втекти, де сховатися?

Він лежить нерухомо. Не дивиться на неї. Не хоче бачити її обличчя. Великих, наляканих очей.

— Не знаю, — відповідає вона.

— Утечеш — заплутаєшся ще більше. Це не вихід. Слухай мене. Завтра подзвони Каїрову. Й, не називаючи себе, попроси зустрітися з ним де-небудь у безлюдному місці. Припустимо, в міському саду. В усьому йому зізнайся. І ще скажи, що я прийду до нього ввечері, як тільки повернусь із Сочі.

— Чому в безлюдному місці? — запитала Тетяна.

— Можливо, вони стежать за тобою.

— Вони. Вони й тебе хотіли завербувати?

— Так. Тільки обломилося, не вдалося.

— Чому ж ти живий?

— Тому що мертвий інший.

— Отже, це ти Сизова… — прошепотіла вона.

Він повернувся, подивився їй у вічі.

Михайло Георгійович Роксан вийшов з квартири Тетяни Дорофєєвої о четвертій годині п'ятнадцять хвилин. Він не замовив машину. Й тепер повинен був добиратися до місця служби пішки.

Займалося на світ. Небо було ще сіре. Видимість погана. Під аркою, що виводила з внутрішнього двору на вулицю, скупчилася темрява.

Невідома жінка, відділившись од стіни арки, раптом перепинила Роксану дорогу. Постать жінки здавалася рівною, наче стовп.

— Руки геть від пістолета! — владно сказала жінка. — Отак… Поклін од Сизова, Роксане.

Завгоспа в госпіталі не любили. В усякім разі, медичні сестри. Він був старий, скупий, підозрілий. Словом, чоловік паршивий. І молодість дратувала його. Медичним сестрам він завжди шкодив у дрібницях. Ліжко з прорваною сіткою запропонує, електричну лампочку не видасть: не належить, мовляв, стара лампочка перегоріла завчасно. З лікарями ж і з іншими старшими начальниками завгосп був запобігливо чемний, уважний. І начальство прихильно до нього ставилося. Й по-простому величало Федотовичем.

Оленка давно мріяла зробити шестимісячну завивку. В неї було світле рівне волосся, а їй хотілося, щоб воно кучерявилось, мов у баранчика чи хоча б як у хірурга Сари Аронівни. Й Оленка накручувала його на бігуді. Та вже вранці воно розкручувалось і обвисало. Жіночого майстра перукарня при госпіталі не мала. Вибратися ж