Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Є Лексо, він коней лікує.

— Ну то нехай і мені допоможе.

Прийшов Лексо, подивився рану, промив, посипав чимось пекучим, я аж зашипів. Узяв якусь хустинку, перемотав, показав, щоб я чобіт поки не одягав. Потім хлопець, який мене привів, подав скибку хліба.

— Як стемніє, розпалимо вогонь і зваримо юшку, — сказав Гожо. — Вдень бережемося.

— Це правильно.

— Що ти пропонуєш? Бачу, що людина ти бувала, досвідчена.

— Треба нам у замок зайти. Просто так людей забрати не зможемо, бо не хочуть вони йти. Я свого товариша тягнув, але хіба на собі нести треба. Тільки чи далеко віднесеш на собі?

— Може, коней привести і на коней вантажити?

— Скільки в тебе коней є?

— Десяток.

— Значить, тільки десяток заберемо, а ти ж усіх хочеш звільнити?

— Усіх, — кивнув Гожо.

— Треба замок брати.

— Та як же ти його візьмеш?

— Про Одіссея чув? — спитав я.

— Це хто такий?

— Та був такий барон. Багато років тому жив. У греків був бароном. Одного разу пішов у похід з іншими баронами. Взяли вони в облогу фортецю одну, Троєю звалася. Десять років облога тривала...

— Іване Карповичу, десять років задовго.

— Та почекай ти. Потім Одіссей таке вигадав: наказав зробити величезного коня з дощок і залишити його на березі, а всьому війську сісти на кораблі й відплисти. Оточені городяни зранку побачили, що ворог відступив, залишивши коня, і подумали, що кінь — це визнання поразки. Затягли в місто, святкувати почали. І не знали, що всередині коня сидів Одіссей із кількома воїнами. Вночі вони вийшли з коня, пробралися до воріт, перебили сторожу і впустили побратимів, які повернулися на кораблях. Ті увійшли і спалили Трою.

— Та цей Одіссей точно з ромале був! — вигукнув Гожо.

— Чого ти так вирішив?

— Ну, бо коня зробив із дерева! Не корову, не вівцю чи свиню, а коня!

— Та ні, він грек був.

— Грек? — скривився циган і аж руками замахав. — Та ні, це точно циган був! Хіба грек супротивника обдурить? Ні наша кров, ромале! То що, будемо коня робити? Дерева тут вистачає!

— Та зачекай, я для прикладу сказав. Щоб пробратися до замку, кінь нам потрібен не дерев’яний, а залізний.

— А де ж ми залізо візьмемо? І ковалів? І скільки ж це часу потрібно, щоб коня залізного зробити? — здивувався Гожо.

— А от послухай мене, — розповів я йому план. Він послухав, потім сплеснув у долоні.

— Те що треба! Ось так ми і переможемо!

— Не кажи гоп, поки не перескочиш, — порадив я. — І дивися, ви хлопці непогані, але на війні ж не бували?

— Ромале не воюють.

— А доведеться. Коли кулі над головою свистять, усе інакше стає. Паніка може початися. А тут треба діяти чітко та швидко.

— Ми зможемо! Зможемо! Ми їм помстимося, тим братам! Ми їх самих на рабів перетворимо!

— Заспокойся, не кричи. Охорона у вас тут є? — спитав я й побачив на обличчі подив. Виявилося, що жодної охорони цигани не виставляли, бо думали, що далеко від замку вони у безпеці. Я наполіг, щоб охорону виставили, бо не хотів, щоб нас тепленькими прихопили.

— Ти хоч розумієш, що Ракоці зараз насторожені через ваших, яких біля замку знайшли? І через товариша мого теж. І шукати нас можуть не тільки у себе в долині, а й далі. Постав людей і накажи, щоб не спали!

Гожо людей поставив, але ті, коли я вночі пішов перевірити, аж посопували на постах. Довелося стусанами кожного будити. Вони лякалися, але потім уже про варту не забували. Ще в сутінках розбудив усіх. На жаринах стояв чавунок із кулішем, поїли швиденько й вирушили. Попереду йшов підліток, який мене привів (його Буртя звали), і ще один хлопець.

— У них родини в рабстві. Батьки, брати-сестри, всі, — пояснив Гожо.

— А в тебе там хто?

— Родичі, — сказав він і відвернувся.

— Дівчина? — здогадався я.

— Дівчина.

— Дасть Бог відіб’ємо.

— Дасть Бог.

За годину зупинилися перепочити. Лексо попросив перевірити мою ногу. Наче загоювалися рани й боліло значно менше. Лексо потрусив ще чимось, показав, що все добре. Далі рушили. Тепер ішли мовчки, дивилися під ноги, прислухалися. Час від часу хтось із розвідки повертався і сповіщав, що все спокійно. Ось уже в долину Ракоці зайшли. Вийшли до дороги й нею пішли до містка через потічок. Послав по обидва боки від дороги людей, а сам поліз під міст. Узяв із мішка кілька динамітних шашок, які ще Гальванеску