Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Кажи їм, щоб стріляли лише за моїм наказом, — говорив я Гожо, той перекладав своїм.

Потім прибіг розвідник, сповістив, що гуркотить авто з боку замку. Поховалися. Виїхав панцерник. От диво яке — війна в країні, а вони панцерник у тилу тримають! Мабуть, гроші Ракоці все вирішували. За панцерником вершники їхали, а потім вози. Навантажені по вінця. У кожен по двоє коней впряжені, ледь тягли, хоча дорога ж помалу вниз ішла. Проїхали. Я вичекав трохи, потім послав хлопців готуватися на пагорби поруч. А як усе готово було, дозволив відпочити.

— Ну що, чекаємо, Гожо.

Він кивнув.

— Про що ви думаєте, Іване Карповичу?

— Про те, що колись побачу доньку. Я кілька років не бачив її і дуже скучив. А ти?

— А я думаю, що в нас із Гілі буде багато дітей. І хлопчиків я віддам грати у футбол. Знаєте, що таке футбол?

— Знаю.

— Скажіть же, що цікава гра.

— Ага, тільки по ногах б’ють. — Згадав, як колись грав із польськими грабіжниками у Єлисаветграді.

— Моїх хлопчиків ніхто не дожене, вони будуть такі самі швидкі, як я. Вони ніколи не будуть працювати у шахті. Там наче в пеклі, — зітхнув Гожо.

Прибігли хлопці, доповіли, що артілі рабів працюють, як і раніше. Охоронців не видно. Ну й добре. Вже по обіді наказав підготуватися. Потім почули гуркотіння. Далі діяти мусили за планом. Щойно панцерник міст переїхав, Лексо підпалив бікфордів шнур і кинувся навтьоки. Гожо вдарив кілька разів сокирою, дерево затріщало й повалилося на дорогу. Панцерник загальмував. Двері відчинилися, і з них визирнув охоронець братів Ракоці. Вершники зупинилися на мосту. Один із них побачив, як тікає Лексо. Вистрелив. Тут і я вистрелив у щілину, де водій дивився на дорогу. У бою спробуй у ту щілину поцілити, а тут я лежав і цілився, наче на стрільбищі. Хлопці дали залп, і поранений охоронець вивалився з панцерника. Буртя тицьнув у двері довгу палю, щоб їх не змогли зачинити. Вершники стріляли, гарцювали на мосту, але подітися нікуди не могли, бо попереду був панцерник, а позаду підпирали вози. Пролунав вибух. Аж підлетіли лебедики разом із кіньми! Онде Гожо кинувся до дверей із моїм браунінгом, а я побачив рух у башті панцерника. А он уже двоє циган стрибнули на башту й накрили її кожухом. Кулемет бив наосліп. Постріли всередині. Коли я підбіг, вискочив скривавлений Гожо.

— Убиті! Вбиті! — верещав він.

— Поїхали! Швидше! — Я теж верещав. Загнав циган у панцерник, сам витягнув тіло вбитого водія, сів за кермо. Добре, що машини всі схожі, не треба нічого вигадувати.

— Ось один із братів! — кричав Гожо і показував на труп.

Буртя вихопив ніж і поліз із криком до якогось чоловіка, що намагався сховатися за тілом застреленого охоронця.

— Залиш його! Зв’язати! — заверещав я. Гожо переклав. — Розібрати зброю! Гожо, за кулемет!

Ми віддалялися від мосту. Охоронці, які були на возах, стріляли вслід, а ми мчали до замку. Згідно з планом, нам мусили відчинити браму. Ми були троянським конем. Ракоці не мусили здогадатися, що панцерник захоплено. Увірватися всередину і там дати бій. У замку залишався десяток охоронців. Нас було десь стільки ж, набилося, наче оселедців у діжці. Хтось тримав пістолет, хтось гвинтівку. Лексо схопив кілька гранат.

— Обережно! Гожо, забери їх! — наказав я, бо не хотів, щоб самі себе висадили в повітря.

Ми саме вискочили на ділянку, яку було видно з замку. Я наказав Гожо дати чергу назад, наче нас хтось переслідував, а ми відстрілювалися. Повернув на підйом. Швидкість зменшилася, двигун ревів, важкувато йому було, але тягнув. Поворот, іще один. Якби вони нас розкусили, могли просто закидати гранатами перед брамою. Але я сподівався на краще. Недарма ж книжки читав, усі казали, що читання книжок іде на користь людям.

Видерлися на гору, і я побачив, що брама відчиняється перед нами! Гожо заверещав у захваті, я крикнув, щоб мовчав. Залетіли у двір. До панцерника кинулися якісь люди. Гожо почав косити їх чергами. Цигани вистрибнули. Стріляли вони, стріляли по них. Гожо крутився в башті й поливав із кулемета. Я поїхав до сходів. Звідти теж стріляли, але Гожо залив їх вогнем. Я вискочив із манліхером. Вистрелив по стінах. Збив одного з охоронців. Запрацював кулемет із вікна наді мною. Розстріляв Лексо, який не встиг сховатися. Я кинув гранату. Вона вибухнула, і кулемет більше не стріляв. Я забіг усередину. Побачив пораненого охоронця. Забрав у нього револьвер, бо з манліхером було незручно. За мною побігли кілька циган. Перевірили. Знайшли лише кілька тіл. У будинку були сходи на стіни, вибрався туди. Там залишалося кілька охоронців, вони відстрілювалися з башти. Я кинув гранату. У башті щось загорілося, а потім почали стріляти набої. Здається, влучив в арсенал. Невдовзі охоронці почали матляти білою ганчіркою. Цигани щось закричали, здається, полонених не хотіли. Я заволав на них, щоб не робили дурниць. Вийшов до охоронців і крикнув, що вони можуть здаватися. Ніхто не розумів моєї мови, але всі зрозуміли, що я мав на увазі. Цигани не стріляли, охоронці вийшли з піднятими руками.

— Я їх пристрелю! — Це прибіг Гожо.

— Припини! На ворота, швидко! Охоронці, що залишилися на возах, можуть атакувати! Готуйтеся дати бій! — наказав я. Гожо скривився,