Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

Двері розчахнулися. Я підняла руки й випустила в коридор промінь світла. Люди, що вишикувалися вздовж стін, скрикнули. Ті, хто ще не стояв на колінах, уклякли, і молитви злилися в хорі.

— Кажи, — пробурмотіла я Аппаратові, купаючи вірян у променях яскравого світла. — І доклади зусиль.

— Сьогодні на нашу долю випало чимале випробування, — поспіхом повідомив священник. — Та наша Свята вийшла з нього сильнішою. Темрява запанувала в цьому Божому місці…

— Я бачив це! — вигукнув хтось зі Священної Варти. — Тіні повзли стінами…

— Щодо цього… — прошепотів мені Мал.

— Пізніше.

— Але вони переможені, — вів далі Аппарат, — і будуть переможені завжди. За допомогою віри!

Я зробила крок уперед.

— І сили.

Я знову дозволила світлові залити коридор сліпучим водоспадом. Більшість із цих людей ніколи не бачили, на що насправді здатна моя сила. Хтось схлипнув, і я почула своє ім’я, заглушуване криками:

— Санта! Санта!

Ведучи Аппарата й Священну Варту лабіринтом Білого Собору, я обмірковувала варіанти. Попереду нас ішов Владім і перевіряв, чи виконуються мої накази. Нарешті нам випала нагода звільнитися. Та що означатиме, якщо я покину Білий Собор? Я покину свою армію на Аппаратову волю. Утім, наш вибір був не такий аж багатий. Мені потрібно було вийти на поверхню. Потрібна була жар-птиця.

Мал відправив Тамару зібрати решту сонячних солдатів і пошукати додаткову вогнепальну зброю. Священну Варту я не надто контролювала. Якщо почнуться проблеми, нам знадобиться якомога більше зброї, і я сподівалася, що солдати залишаться відданими мені.

Я відвела Аппарата до його покоїв; Мал із Толею йшли назир­ці. Біля дверей нагадала священникові:

— За годину ми разом проведемо спільну службу. А сьогодні ввечері я піду разом з гришами, а ти благословиш наш похід.

— Соль королево, — прошепотів священник, — благаю тебе не повертатися так рано на поверхню. Дарклінґові позиції не такі міцні. У малого Ланцова є кілька союзників…

— Я його союзниця.

— Він покинув тебе в Маленькому Палаці.

— Він вижив, священнику. Зрозумій це.

Ніколаї збирався відвезти свою родину і Баґхру до безпечного місця, а тоді повернутися до боротьби. Мені залишалося сподіватися, що йому це вдалось і що чутки про його спустошливу помсту на північному кордоні правдиві.

— Нехай вони виснажать одне одного, а ми подивимося, куди вітер віє…

— Я завинила Ніколаї значно більше.

— Отже, тобою керує відданість? Чи жадібність? — натиснув Аппарат. — Підсилювачі довгі роки чекали, коли їх зберуть разом, а ти не можеш зачекати ще кілька місяців?

Від цієї думки в мене стиснулися щелепи. Я й сама не знала, чим керувалася: хотілося мені відплати чи чогось більшого, а може, я мріяла про жар-птицю або дружбу з Ніколаї? Утім, це не мало особливого значення.

— Це і моя війна теж, — відповіла я. — Я не збираюся ховатися, як ящірка під каменем.

— Прошу, прислухайся до моїх слів. Я не робив нічого, крім як служити тобі вірою та правдою.

— Так само, як королю? Як Дарклінґу?

— Я — голос народу. Вони не обирали короля чи Дарклінґа. Вони обрали тебе своєю Святою і любитимуть, коли станеш їхньою королевою.

Я почувалася втомленою від самих лише слів. Озирнулася через плече на Мала й Толю, котрі стояли на поштивій відстані від нас.

— Ти сам цьому віриш? — запитала священника. Це запитання переслідувало мене, відколи я вперше почула, що він збирає послідовників культу. — Ти справді віриш, буцімто я Свята?

— Моя віра не має значення, — кинув чоловік. — Цього тобі ніколи не зрозуміти. Ти знаєш, що люди почали зводити вівтарі на твою честь у Фієрді? У Фієрді, де гришників спалюють на жертовних вогнищах! Межа між страхом і благоговінням тонка, Аліно Старкова. І я можу її посунути. Це винагорода, яку я пропоную тобі.

— Вона мені не потрібна.

— Але ти її отримаєш. Чоловіки борються за Равку, бо так наказує король, бо платня дає їхнім родинам змогу не по­мерти від голоду, бо в них нема іншого вибору. А за тебе вони боротимуться тому, що вважають тебе спасителькою. Вони ладні голодувати заради тебе, ладні покласти за тебе свої життя і життя своїх дітей. Вони безстрашно воюватимуть і помиратимуть із радістю. Немає влади, потужнішої за віру, і немає армії, міцнішої за ту, яка керується нею.

— Віра не захистить твоїх солдатів від нічєвой. Хоч якими фанатиками вони будуть.

— Ти бачиш лише війну, а я — прийдешній мир. Віра не знає кордонів і національностей. Любов до тебе вкоренилась у Фієрді. До неї приєднаються шуанці та Керч. Наші люди ходитимуть світом і нестимуть звістку про тебе. Це буде шлях до миру, Санта-Аліно. До миру через тебе.

— Ціна занадто висока.

— Війна — ціна, яку доведеться платити за зміни.

— І платять пересічні люди, селяни на кшталт мене. А на кшталт тебе — не платять ніколи.

— Ми…

Я жестом наказала йому змовкнути. Подумала про Дарклінґа, котрий знищив ціле місто, про брата Ніколаї, Васілія, котрий наказав знизити призовний вік. Аппарат стверджував, наче озвучує народну думку, та він нічим не відрізнявся від інших.

— Подбай про їхню безпеку, священнику. Про паству, про армію. Нагодуй їх. Убережи