Читати книгу - "Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис"

Мотаю головою, повністю зосередившись на своїх внутрішніх відчуттях. Тепер, коли впевнена, що він нікуди не пішов, а пильнує десь поруч, внутрішнє тремтіння вщухає.

― Я так і думала. Отже, доведеться мені...

Невдоволені думки великими літерами написані у мене на лобі ― ось тільки лекцій півторагодинних мені зараз і не вистачає для повного щастя. Але навіть вони не в змозі припинити подальші одкровення.

― "Вікна" це велика організація, ― незворушно починає Степанида. ─ Яка займається дослідженням паранормальних явищ. Також ми допомагаємо людям, які стали жертвами надзвичайних подій, пов'язаних із надприродними явищами.

― Маячня якась… ― бурмочу. ─ Дорослі дядьки та тітки грають у мисливців за привидами... 

– Можна й так сказати, – анітрохи не ображається на мої слова. – Але це лише вершина айсберга. На нас працюють медики, психологи, науковці. Цілий величезний штат співробітників.

― Гаразд… А я тут до чого? Знаєте, у мене плани на сьогодні...

― Гнат тебе відвезе. Та спершу нам треба з тобою попрацювати. Ти записана у програму реабілітації жертв магічних впливів. Але крім цього, тобі потрібно вчитися опановувати свої здібності. Ініціація відбулася, хоч і не з твоєї волі, і дороги назад немає. Доведеться з цим змиритись. А також навчиться контролювати силу і керувати нею, щоб не завдати шкоди ні собі, ні навколишнім. В тобі величезний потенціал, який необхідний світу!

Мовчки дивлюся на неї й не знаю, що відповісти. У мене взагалі своє життя є, свої інтереси, мрії, цілі. І ці "Вікна" в них не вписуються ну ніяк. Я, насправді, гадала, що мені тут допоможуть. Відчеплять Лжеінгу, зроблять знову нормальною. А вони замість цьоьго пропонують навпаки, мою ненормальність робити ще глибшою . А дзузьки! Я на таке не підписувалась!

― І я не можу відмовитись? ― насуплююсь.

― Чому? Можеш, звичайно. Тебе ніхто не тримає. Хіба, що я наполегливо прошу поговорити з нашим психологом. Ти все ж пережила ментальний вплив і була на межі смерті.

Полегшено зітхаю, побачивши світло наприкінці тунелю.

─ Тільки врахуй, доля відьму просто так не відпустить, ─ вирішує приправити ложкою дьогтю. ─ Ти вже частина чогось значно більшого, ніж можеш собі уявити. Все одно сюди повернешся, адже тепер тобі у звичайному житті більше немає місця. У світобудови на новонароджену відьму Інгу інші плани.

─ Ні, дякую за турботу! ─ їдко посміхаюсь. Вдячністю і не пахгне. ― Я сама вирішую, як мені жити. А не якась світобудова!

Повертаюся до Гната. Не хочу я бути пішаком якоїсь світобудови! 

─ І зі мною все гаразд. Мен іне потрібен психолог! Вези мене додому! 

Схоплююся зі стільця.

─ Бувайте здорові! ─ нарочито-спокійно виходжу з кабінету.

А от до машини буквально біжу.

Що вони собі надумали? Вирішили, що я ось так просто вуха розвісила і на все погоджуся? Ще одна “Лжеінга”, як не називай. Маніпуляції ті самі. Вертять мною, як заманеться. Впарюють свої магічні істини, а, де-факто, прагнуть використати!

Та я їх знати не знаю! Раптом вони сектанти якісь із тих, що шапочки з фольги на голову натягують і кінця світу чекають.

Заспокоююсь, коли стіни цієї гостинної будівлі залишаються далеко позаду, а я бадьорим кроком тупаю до машини. Гнат мене наздоганяє тоді, коли я вже стою біля автомобіля і намагаюся віддихатися, спираючись на капот долонями.

― Сідай! ― уривчасто кидає, пікнувши сигналізацією, і не чекаючи на мене, сам заскакує в салон. 

Мені не потрібно повторного запрошення. Швидко влаштовуюсь на сидінні, грюкнувши дверима трохи голосніше, ніж дозволено.

Чоловік морщиться і мовчки заводить мотор.

Говорити Гнат починає тоді, коли ми вже долаємо середину шляху.

― Знаєш, ― раптово починає. ― Я теж таким був...

Його голос напрочуд спокійний, наче щойно не влаштовувала показної істерики. Щиро кажучи, мені вже трохи соромно за свою поведінку. Можна було б і не так бурхливо реагувати на ці марення. Ну, балуються люди відьмацтвом, уявляють себе "гарріпоттерами", а мені яке діло? Сказала б "ні", та й усе. Хто б мене змусив?

Гнат, сприйнявши моє мовчання за інтерес, тим часом продовжує. Хоча мені й справді, цікаво, що він хоче сказати.

― Коли в мене з'явились здібності, я теж не був цьому особливо радий, ― криво посміхається. ─ У мене була робота, улюблена справа, друзі, навіть дівчина...

Уважно дивлюся на нього, намагаючись не думати, чому згадка про дівчину викликає роздратування й образу.

─ Мене ніхто не питав, хочу я цього чи ні. Просто поставили перед фактом ─ або я приймаю свій дар і допомагаю одній дуже хорошій людині, навіть двом, або один із них помирає. Я вчинив як вважав за потрібне, а за це отримав здібності.

На секунду наші погляди зустрічаються, і я бачу в його очах справжнісіньку темряву, яка димними спіралями закручується у зіницях. Але це мене чомусь зовсім не лякає. Навпаки, мов під гіпнозом, хочеться слухати й слухати.

─ Я теж намагався опиратись, ігнорував призначення, ─ знову переводить погляд на дорогу. ─ Але, промучившись кілька місяців, прийняв те, що мені було призначено з самого початку. Не скажу, що я не шкодував з того часу. Шкодував. Ще й як! Все б віддав, щоб жити нормальним життям, а не ганятись за потойбічними сутностями. Але долю не обирають. І якщо вже мені судилась така робота, то я виконуватиму її на відмінно, а не ховатиму голову в пісок.

Мені стає соромно та незручно. Я вчинила як маленька дитина, яка тільки вчиться говорити “Ні”.

– Подумай над моїми словами, – додає, зупиняючи машину. І я розумію, що ми вже приїхали.

Дев'ятиповерхівка університетського гуртожитку привітно світиться вогнями, я й не помітила, як різко настали сутінки. Так рвалася сюди, так хотіла додому, тепер мені ці стіни здаються чужими й відразливими. 

― Інга, я вбив свій номер у твої контакти на телефоні. Дзвони, якщо що, – каже на прощання.