Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

видозмінює звичний спосіб життя і є особливим — зі своєю атмосферою, психологією, повсякденною культурою і часопростором. В оповіданні «Жаль» вона подає чимало подробиць із курортного побутування: розпорядок дня, пиття води, демонстрацію туалетів, курзал із грою на фортепіано, паркові алеї; значну увагу приділяє деталям і предметам побуту: шаль, несесер, парасоль, капелюшок, газета «Figaro» з хронікою балів. Курорт як задзеркалля модного світського життя маркований присутністю французької мови, романами про «парижанок» і мріями про поїздку в Париж. Частиною курортного життя, яке змальовує літераторка, стають легкий флірт і випадкові зустрічі, а також неврози, різкі зміни настрою й французькі любовні романи. Особливу увагу приділено детальному опису жіночих туалетів — від «легких поранніх, досить штучних, хто б сказав, навіть надто штучних, але на порядних водах так ведеться» [91, с. 73], до загального образу «вичепурених дам, виглянсованих панів, вицяцькованих дітей» [91, с. 83].

До речі, накреслюючи план оповідання, Леся Українка досить конкретно уявляє епізод на водах, очевидно, на той час уже знаючи його подробиці й коди. Зокрема вона звертає увагу на одну з важливих прикмет курортного існування, а саме на читання як компенсацію зовнішнього зв’язку й життя в мріях. У її плані відсилання до читання трапляється разів п’ять: «читання»; «Йдіть читать “Figaro”»; «Читання хроніки»; «Політики не читають»; «Читають: різні вирази модні». У саме оповідання авторка вводить неприхильні коментарі баронеси про переклади російських романів, які та називає «нудотою», а французів критикує за те, що «напустили на себе якусь філософію». Золя, на думку баронеси, взагалі написав такий нудний роман, що й читати неможливо. Сама Леся Українка 1888 року в листі до Драгоманова, до речі, зазначала, що твори новітніх натуралістів школи Золя «мені зовсім не подобаються, бо мені здається, що в їх більше страхів різних та ефектів ніж тої правди, або сама безпросвітня бридота» [94, с. 56]. Баронеса також доходить висновку, що «нічого в теперішніх романах нема» — ні дотепності, ні величності. І, як виявляється, на курорті читання гендерно розділене: окрім «Пригод трьох парижанок» для жінок, існують і «Пригоди трьох парижан» для чоловіків.

У творчості Лесі Українки «Жаль» не єдиний твір, присвячений курортному життю. У 1901 році в «Літературно-науковому вістнику» публікується оповідання «Над морем» — виразно локалізоване, ялтинське. Закінчила вона його 1898 року й навіть читала на зібранні Київського літературно-артистичного товариства мало не того самого дня, коли завершила писати. У ньому ще виразніше, ніж у «Жалю», відбилися автобіографічне підґрунтя й власний досвід, з одного боку, і літературна конвенціональність — з іншого. Якщо в першому оповіданні курортну ситуацію зображено досить загально, то в другому її змальовано значно конкретніше. Увиразнюється й культурна та літературна топіка. Не випадково зринає в тексті й згадка про «Весняні води» Тургенєва. Загалом, вплив цього популярного твору відчутний уже в «Жалю», зокрема звідти паралельність двох світів — буржуазного (світського) і курортного, який випробовує людські цінності й легко підриває їх. Імовірно, історія чистого кохання молодого Саніна до Джемми, яке так легко перетворюється на цинічний фарс на курорті у Вісбадені, могла служити емоційним тлом в історії про «нещасливу хоч і дурну Софію». Десь 1888 року Леся Українка писала Драгоманову, що має всі твори Тургенєва, їх подарувала їй мати, а сестра «теж гризе його, і я тому рада, бо вона багато глупості читає, а Тург[енєв] може її одіб’є від того» [94, с. 57]. А пізніше, 1899 року, вона буде навертати Ольгу Кобилянську на те, щоб Тургенєва «з перших рук» приймала, себто читала в оригіналі.

У 1898 році, коли писала «Над морем», стан її погіршився, вона зауважувала з розпукою, що над нею медицина експериментує, «мов над морською свинкою, чі кроликом» [95, с. 79], але водночас іронізувала: «Не журіться, ich habe zahes Leben[19] і так хутко світ мене не позбудеться» [95, с. 79], готуючись до операції в Берліні. Її мучить істерія — як плата за писання, читання, товариські зустрічі в Києві. Під час роботи над оповіданням вона називає себе в листі до Павлика «трохи біснуватою» [95, с. 87] і звітує про «регулярні напади», зауважуючи: «Я, здається, хутко до них звикну», як вельможні пані звикають до світських балів [95, с. 89]. Вона ж зізнається Людмилі Драгомановій, що пише оповідання «без просвітку» вже три дні.

Перед тим письменниця завершила першу свою драму «Блакитну троянду» (1896) — із життя української інтелігенції та відсиланнями до модних тем епохи modern: спадковості, жіночого божевілля, «нової жінки», платонічного кохання, самогубства. В останній дії драми з’являється курортна ялтинська тема, ніби фіксуючи маршрути самої Лариси Косач. В оповідання «Над морем» вона теж цікавиться характером «нової» жінки — героїні, подібної до Любові Гощинської, якби та дожила до зрілих літ, однак для якої авторка не бачила майбутнього в період написання «Блакитної троянди».

«Над морем» навіяне, імовірно, спогадами про недавнє перебування й лікування в Ялті, зокрема на віллі «Іфігенія» в доктора Дерижанова, а ще курортними зустрічами з різнонаціональною публікою, та враженнями київського життя, зокрема заняттями малюванням. Звідси — мальовнича рамка на початку оповідання й «ландшафтний погляд» на місто й на море, асоціації з далекою і близькою перспективою, картинами Рєпіна й грубими нитками підрамника. Звідси — згадки про місто, котре здалеку асоціюється з «частиною пейзажу без людей», а в житті позбавляє спокою й безлюддя навіть у себе вдома, але дає і роботу, і думки, і знайомства.

Курортне життя здобуває обрамлення й перспективу — воно протиставлене і місту, і морю. Безіменна оповідачка залюблена в природність і чистоту моря, але вона не любить міста, яке нагадує про те, що від людей не можна заховатися навіть удома, а ще зізнається, що хоча «мізантропія не в моїй натурі, але часом буває, що хочеться на який час втекти від людей власне для того, щоб не почати ненавидіти їх» [91, с. 159]. Власне курорт, як виявляється, також не є альтернативним місцем до цивілізації, куди можна втекти від людей, не є земним раєм, але є фальшивим світом, де хвора, наркотизована лінню й спекою юрба грає свої ролі, а самотня людина почуває відчуженість.

Імовірно, сюжет про «знайому панночку» в оповіданні «Над морем» був спровокований особистим досвідом. Принаймні письменниця згадує в листах, що в «Чукурларі» задля заощадження їй довелося ділити помешкання з дівчиною-курсисткою, і «се було не дуже пріятно, бо ми з нею були мало знакомі, а гірше всього, що вона вночі спала неспокійно і лякала мене» [94, с. 471]. В усякому разі, про випадкову курортну «знайому панночку» як «літню хвилеву