Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

Курортна гетеротопія — простір, який кидає виклик зовнішньому світові, але він увесь пронизаний впливами того світу і, як у мікрокосмі, збирає людей різних рас, націй, статей, мов і релігій. Вони самотні й водночас пов’язані між собою випадковими зустрічами, курортною нудьгою, короткочасним фліртом і лікувальними процедурами. Гетеротопія водночас закрита й відкрита, ізольована й проникна. Як гетеротопія, курорт випробовує суспільну конвенційність, дарує ілюзію щастя й водночас руйнує її. Він доступний, однак не настільки, як будь-яке публічне місце.

Поняття гетеротопії увів Мішель Фуко, запозичивши сам термін із медицини, де гетеротопією називається зміна нормального положення органу чи частини тіла [15, с. 29]. Фуко виокремив два види гетеротопії: кризи й відхилень [4, с. 4–5]. До гетеротопії кризи філософ відносить місця, які в древніх суспільствах були привілейованими, сакральними, забороненими й відводилися для осіб, що перебувають у стадії кризи стосовно суспільства й людського середовища, у якому живуть. Ідеться про підлітків, жінок у період менструації, вагітних, людей похилого віку тощо. У міру того, як роль гетеротопних місць, пов’язаних із кризою, в модерному світі зменшується, зростає роль гетеротопії відхилення (девіації). Це місця, відведені для осіб, поведінка або стан яких сприймаються відхиленням від поняття нормальності. До них французький філософ відносить будинки відпочинку, психіатричні заклади, в’язниці, старечі будинки.

Курорт як гетеротопія поєднує в собі і кризу, позаяк ідеться про періоди загострення хвороби, і відхилення, бо там усамітнюються хворі, небезпечні для суспільства, скажімо туберкульозні. Це також місце творчості та оновлення, адже саме там часто народжуються нові зв’язки, ідеї, твори. Щоб зрозуміти, яку роль санаторійна тема відіграє у світовій культурі, досить пригадати хоча б «Весняні води» («Вешние воды», 1872) Івана Тургенєва, «Даму з собачкою» (1898) Антона Чехова, «Зачаровану гору» («Der Zauberberg», 1924) Томаса Манна, «Санаторійну зону» (1924) Миколи Хвильового. Чимало художніх шедеврів на інші теми були написані саме на курорті: «Три сестри» (1900) Антона Чехова, «Убивство у “Східному експресі”» («Murder on the Orient Express», 1933) Аґати Крісті, «Старий і море» («The Old Man And The Sea», 1952) Ернеста Гемінґвея тощо.

Леся Українка також пройнялася курортною темою, більше того: «курортна» гетеротопія стає тією художньою структурою, з якої виросте «екзотизм» її драматичних творів. Змушена призвичаюватися до курортного життя, часто перебуваючи на лікуванні, вона поступово освоює курортну культуру й береться її досліджувати. Топос курорту вперше з’являється в її оповіданні «Жаль», і не випадково. Первісно воно було написане на задану тему, а саме «кушетка» (у родині Косачів була традиція літературних конкурсів, коли на задану кимось тему писали оповідання й зачитували його публічно; так виникла «Кушетка» брата Михайла, є таке оповідання й серед недрукованих творів Олени Пчілки). Оповідання Лесі Українки початково було саме такого походження, його сприйняли позитивно, але пізніше письменниця досить багато над ним працювала, готуючи до друку. «Жаль», який сама авторка визначає то як оповідання, то як повість, опубліковано в журналі «Зоря» 1894 року, а останній варіант датовано жовтнем 1893 року. Тобто робота тривала досить довго, адже ще восени 1889-го дівчина згадує в листі до брата про «той нещасливий “Жаль”, який досі лежить незакінчений» [94, с. 69]. Лист писаний із Колодяжного у відтинку між двома поїздками до Одеси — літньою й осінньою, а вже приїхавши з Одеси, вона згадує в листі до Драгоманова, що має «переписати одну свою повість» до того, поки не поїде в Київ на операцію [94, с. 82]. Та після перебування в лікарні й повернення додому, із «прив’язаною за ногу Музою» зізнається, що «Жаль» усе ще не переписаний, і жаліється, що її «бідна “la grante Qulita” тепер, може, і на миші переведеться не переписана, коли не найдеться спасенної душі, щоб переписала, бо не хутко дочекається вона чести мого власного переписування…» [94, с. 100].

Узимку 1891 року, дорогою до Відня зупинившись у Львові, вона лишає рукопис оповідання Михайлові Павлику, а пізніше на його критичний відгук відповідає, що «тема не єсть так далека для автора, як Ви думаєте, бо таких людей, як героїня повісті, він знає чимало і бачить дуже зблизька» [94, с. 133]. При цьому чи не вперше Леся Українка боронить свій твір, як свою дитину. «Ще от що, — пише вона Павликові, — рідну дитину та ще й першу не так то лехко забити, як здається, а надто ще й те, що автор не зовсім розчарувався в своїй нещасливій хоч і дурній Софії» [94, с. 133]. Лист до Павлика написаний улітку 1891 року в Євпаторії, де до неї знову приходить її «неудержимий улітний період» і вона береться писати. Зокрема тут вона дописала дві «вставних» глави [94, с. 137].

В оповіданні викладено історію досить легковажної і не без наївності панночки Софії, не позбавленої цікавості до «поетичного» антуражу, яким є і її рожева канапка, і сама вона, з «поетично-невинним усміхом», завитими кучериками й добре пошитою «зграбненькою кремовою сукнею». Вигідно побравшись зі значно старшим від неї князем, вона входить у вищий світ і живе світським життям, не задумуючись про майбутнє. Уособленням її наївного «золотого сну» про життя виступає в повісті рожева канапка, котра супроводжує героїню оповідання в моменти піднесення і в моменти падіння. Коли раптово помирає чоловік і, як виявилося, залишає великий грошовий борг, усе майно йде на розпродаж, а Софія змушена найнятися за компаньйонку до баронеси. Вона супроводжує ту під час поїздки на води за кордон, і друга частина дії розгортається на курорті. Саме тут Софія зазнає особливих принижень, змушена виконувати вказівки та прислужувати вередливій старій пані. Водночас курорт нагадує їй про минуле розкішне життя й навіть дарує надію на щастя. Жінка намагається приховати свою роль компаньйонки, відвідує театр і знайомиться з чоловіком, який їй симпатизує. Мріє про поїздку й зустріч у Парижі. Однак плани різко змінюються, коли баронеса вирішує їхати додому, і в нападі нестями Софія жбурляє в неї бронзову статуетку Адоніса й Венери — і убиває її.

Уже пізніше Леся Українка зізнавалася, що могла б написати цю річ інакше, одначе не захотіла її переробляти. Прикметно, що в оповіданні є не лише місто, але з’являється курорт, і подане це місце як «інакше». Курорт є дзеркалом того життя, яке колись вела Софія, але дзеркалом викривленим, де ролі змінені. Та водночас він є обіцянкою ілюзії, ба навіть компенсацією пригніченого стану жінки. Очевидно, в оповіданні відбилися курортні враження самої літераторки, хоча ще важливішими стали культурні коди, пов’язані з курортним існуванням.

Двадцятилітня авторка не могла не звернути уваги на це особливе місце, яке так