Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Стукіт, що почувся в цей час коло дверей, злякав її. Вона звеліла йому сховатися під ліжко і, як тільки тривога минула, гукнула свою покоївку, полонену татарку, і наказала їй обережно вивести його в сад і звідти вирядити через огорожу. Та цим разом бурсак наш не так щасливо перебрався через огорожу: сторож, прокинувшись, добре-таки вдарив його по ногах, а двірня, збігшись, довго лупцювала його вже на вулиці, поки бистрі ноги не врятували його. Після цього проходити повз дім було дуже небезпечно, бо двірня у воєводи була дуже численна. Він зустрів її ще раз у костьолі: вона помітила його й дуже мило усміхнулась, як давньому знайомому. Він бачив її мимохідь ще один раз, і після цього воєвода ковенський незабаром виїхав, і замість прекрасної чорноокої полячки виглядало з вікон якесь товсте обличчя. Ось про що думав Андрій, звісивши голову і втупивши очі в гриву коня свого.

А тим часом степ давно вже взяв їх усіх у свої зелені обійми, і висока трава, обступивши, сховала їх, і тільки самі козачі чорні шапки мелькали між її колоссям.

— Е, е, е! що ж це ви, хлопці, так притихли? — сказав нарешті Бульба, вийшовши із своєї задуми. — Начебто які-небудь ченці! Ну, разом, разом! Всі думки до дідька! Беріть у зуби люльки та закуримо, та пришпоримо коней, та помчимо так, щоб і птах не догнав нас!

І козаки, понагинавшись до коней, зникли в траві. Вже й чорних шапок стало не видно; самий тільки струмок полеглої трави показував слід їх бистрого гону.

Сонце виглянуло давно на розчищеному небі і живущим теплодайним світлом своїм облило степ. Все, що смутного й сонного було на душі в козаків, вмить злетіло; серця їх стрепенулись, як птахи.

Степ що далі, то ставав прекрасніший. Тоді увесь південь, увесь той простір, що становить теперішню Новоросію[41], до самого Чорного моря, був зеленою, незайманою пустинею. Ніколи плуг не проходив по незмірних хвилях диких рослин. Самі тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, толочили їх. Нічого в природі не могло бути кращого за них. Вся поверхня землі являла собою зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різних квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали голубі, сині й лілові волошки; жовтий дрок вискакував догори своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка зонтикоподібними шапками рябіла на поверхні; занесений бозна-звідки колос пшениці наливався в гущині. Біля тонкого їх коріння шмигали куропатки, витягши свої шиї. Повітря було сповнене тисяччю всяких пташиних свистів. У небі нерухомо стояли яструби, розпластавши свої крила і непорушно втупивши очі свої в траву. Крик табуна диких гусей, що сунув стороною, одгукувався бог знає в якому далекому озері. З трави здіймалася мірними помахами чайка і розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Он вона зникла у високості й тільки миготить одною чорною цяткою! он вона перевернулася крильми і блиснула проти сонця!.. Дідько б вас забрав, степи, які ви хороші!..

Наші подорожні на кілька хвилин тільки зупинялись на обід, причому загін з десяти козаків, що їхав з ними, злазив з коней, одв’язував дерев’яні баклажки з горілкою та тикви, вживані замість посуду. Їли тільки хліб із салом чи коржі, пили тільки по одній чарці, єдино щоб підкріпитися, бо Тарас Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, і продовжували далі путь до вечора. Увечері весь степ зовсім змінявся. Весь барвистий простір його охоплювався останнім яскравим відблиском сонця і поволі темнів так, що видно було, як тінь перебігала по ньому, і він ставав темно-зеленим; випари здіймалися густіше, кожна квітка, кожна травинка видихала амбру, і весь степ сповнювався пахощами. По небу, блакитнувато-темному, наче велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота; зрідка біліли клаптями легкі й прозорі хмарки, і найсвіжіший, чарівний, як морські хвилі, вітерець тихо гойдався на верхівках трави і ледве торкався щік. Вся музика, що звучала вдень, стихала й замінялася іншою. Рябі ховрашки вилазили з нір своїх, ставали на задні лапки й висвистували на весь степ. Сюрчання коників чулося дужче. Часом чути було з якого-небудь самотнього озера крик лебедя, що сріблом відгукувався в повітрі. Подорожні, спинившись серед полів, вибирали ночівлю, розкладали багаття й ставили на нього казан, в якому варили собі куліш; пара здіймалась і скісно диміла на повітрі. Повечерявши, козаки лягали спати, пустивши по траві спутаних коней своїх. Вони розкидалися на свитках. На них просто дивилися нічні зорі. Вони чули своїм вухом весь незчисленний світ комах, яких повно було в траві, весь їх тріск, свист, стрекотіння, все це звучно лунало серед ночі, очищалося в свіжому нічному повітрі і доходило до слуху гармонійним. А коли ж хто з них підводився і вставав на часинку, то йому здавався степ засіяним блискучими іскрами світляної черви[42]. Іноді нічне небо в різних місцях освітлювалось далекою загравою від випалюваного по лугах та річках сухого очерету, і темний ключ лебедів, що летіли на північ, раптом освітлювався срібно-рожевим світлом, і тоді здавалося, що червоні хустки летіли по темному небу.

Подорожні їхали без будь-яких пригод. Ніде не траплялося їм дерев; все той самий безмежний, вільний, прекрасний степ. Часом тільки збоку синіли верхівки далекого лісу, що тягся по берегах Дніпра. Один тільки раз Тарас показав синам на маленьку цятку, що чорніла в далекій траві, сказавши: «Дивіться, діти, он мчить татарин!» Маленька голівка з вусами втупила здаля просто в них вузенькі очі свої, понюхала повітря, як гончий собака, і, як сарна, зникла, побачивши, що козаків було тринадцять чоловік. «Ану, діти, спробуйте наздогнати татарина!.. і не пробуйте — довіку не спіймаєте: в нього кінь прудкіший за мого Чорта». Одначе ж Бульба вжив застережних заходів, побоюючись схованої де-небудь засідки. Вони примчали до невеличкої річки, званої Татаркою, що вливається в Дніпро, кинулись у воду з кіньми своїми і довго пливли нею, щоб приховати свій слід, і тоді вже, вибравшись на берег, вони їхали далі.

Через три дні після цього вони були вже недалеко від місця, що було предметом їхньої подорожі. В повітрі раптом захолодало; вони відчули близькість Дніпра. Он він виблискує вдалині й темною смугою відділився від обрію. Він віяв холодними хвилями