Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

й стелився ближче, ближче й нарешті охопив половину всієї поверхні землі. Це було те місце Дніпра, де він, доти запертий порогами, брав-таки своє й шумів, як море, розлившись на волі; де кинуті в середину його острови витісняли його ще далі з берегів і хвилі його слалися широко по землі, не натрапляючи ні на скелі, ні на гори. Козаки позлазили з коней своїх, зійшли на пором і через три години плавання були вже коло берегів острова Хортиці, де була тоді Січ, що так часто міняла своє житло.

Купа людей сварилась на березі з перевізниками. Козаки підпопружили коней. Тарас споважнів, затягнув на собі міцніше пояс і гордо провів рукою по вусах. Молоді сини його теж оглянули себе з ніг до голови з якимсь страхом і невиразним задоволенням, і всі разом в’їхали в передмістя, що було за півверсти від Січі. При в’їзді їх оглушили п’ятдесят ковальських молотів, які били в двадцяти п’яти кузнях, укритих дерном і викопаних у землі. Могутні кожум’яки сиділи під дашками ґанків на вулиці й м’яли своїми дужими руками волячі шкури. Крамарі під ятками сиділи з купами кременів, кресалами й порохом. Вірменин порозвішував дорогі хустки. Татарин повертав на рожнах баранячі котки[43] з тістом. Жид, виставивши вперед свою голову, цідив з бочки горілку. Та перший, хто трапився їм назустріч, це був запорожець, що спав на самій середині дороги, розкинувши руки й ноги. Тарас Бульба не міг не спинитися й не помилуватися з нього.

— Ех, як важно вивернувся! Ху ти, яка пишна фігура! — казав він, спинивши коня. Справді, це була картина досить смілива: запорожець, як лев, простягся на дорозі. Шаровари з червоного дорогого сукна були замазані дьогтем, щоб показати повну до них зневагу. Помилувавшись, Бульба пробирався далі тісною вулицею, що була захаращена майстровими, які тут таки справляли ремесло своє, та людьми всіх націй, що наповнювали це передмістя Січі, яке було схоже на ярмарок і одягало й годувало Січ, що вміла тільки гуляти та палити з рушниць.

Нарешті, вони минули передмістя й побачили кілька розкиданих куренів, укритих дерном, або, по-татарському, повстю. Біля деяких були гармати. Ніде не видно було огорожі або тих низеньких будиночків з піддашшями на низеньких дерев’яних стовпчиках, що були в передмісті. Невеликий вал та засіка, що їх зовсім ніхто не охороняв, свідчили про страшенну безтурботність. Кілька дужих запорожців, лежачи з люльками в зубах на самій дорозі, подивилися на них досить байдуже і не рушили з місця. Тарас обережно проїхав із синами поміж них, сказавши: «Здорові були, панове!» — «Здорові були й ви!» — відповідали запорожці. Скрізь по всьому полю мальовничими купами рябіли люди. Зі смаглявих облич видно було, що всі вони були загартовані в битвах, зазнали всяких знегод. Так ось вона, Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді й дужі, як леви! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну! Подорожні виїхали на просторий майдан, де звичайно збиралася рада. На великій перекинутій бочці сидів запорожець без сорочки; він тримав її в руках і поволі зашивав на ній діри. Їм знову перегородила дорогу ціла юрба музик, в середині якої витанцьовував молодий запорожець, заламавши чортом свою шапку і піднявши руки. Він кричав: «Шпаркіше грайте, музики! Не жалій тільки, Хомо, горілки православним християнам!» І Хома, з підбитим оком, міряв без ліку кожному, хто приставав до гурту, по величезному кухлю. Коло молодого запорожця четверо старих виробляли досить дрібно своїми ногами, кидалися, як вихор, вбік, мало не на голову музикам, і раптом, присівши, неслися навприсядки й били круто й міцно своїми срібними підковами твердо вбиту землю. Земля глухо гула на всю околицю, і в повітрі далеко лунали гопаки й тропаки, вибивані дзвінкими підковами чобіт. Та один жвавіше за всіх вигукував і летів слідом за іншими в танці. Чуприна маяла на вітрі, зовсім розхристані були дужі груди; теплий зимовий кожух був надітий у рукави, і піт градом лився з нього, як з відра. «Та скинь хоч кожуха! — сказав нарешті Тарас. — Бачиш як парить!» — «Не можна!» — гукав запорожець. — «А чого?» — «Не можна; в мене вже така натура: що скину, те проп’ю». А шапки вже давно не було на ньому, ні пояса на жупані, ні вишиваної хустки: все пішло, куди слід. Юрба дедалі росла; до танцюристів приставали інші, і не можна було бачити без внутрішнього зворушення, як усе вибивало танець, найвільніший, найнесамовитіший, який тільки бачив коли-небудь світ і який, за його могутніми творцями, названо козачком.

— Ех, якби не кінь! — гукнув Тарас, — пішов би, далебі, пішов би сам у танець. — А тим часом у юрбі стали зустрічатися й поважні, шановані за заслуги всією Січчю сиві, старі чуби, що не раз бували старшинами. Тарас незабаром зустрів безліч знайомих облич. Остап та Андрій тільки й чули привітання: «А, це ти, Печерице! Здоров, Козолупе!» — «Звідки Бог несе тебе, Тарасе?» — «Ти як сюди зайшов, Долото?» — «Здоров, Кирдюг! Здоров, Густий! Чи думав я бачити тебе, Ремінь!» І витязі, що зібралися з усього розгульного світу Східної Росії, цілувалися один з одним, і тут почалися розпитування: «А як Касян? Як Бородавка? Як Колопер? Як Підситок?» І чув тільки у відповідь Бульба, що Бородавку повішено в Толопані, що з Колопера здерли шкуру під Кизикирменом[44], що Підситкову голову посолено в бочці й відіслано в самий Царгород. Похилив голову старий Бульба і в роздумі говорив: «Добрі були козаки!»

III

Вже з тиждень Тарас Бульба жив із синами своїми на Січі. Остап та Андрій мало цікавились військовою школою. Січ не любила завантажувати себе військовими вправами й гаяти час; юнацтво виховувалося й освічувалося в ній самим досвідом, в самому розпалі битв, які через те майже не припинялися. А в перервах козакам нудно було братися за вивчення якої-небудь дисципліни, крім хіба стрільби в ціль та зрідка кінських перегонів і гонитви за звіром по степах і лугах; весь інший час ішов на гульбу — ознака широкого розмаху душевної