Читати книгу - "Кажуть, під Новий Рік і не таке буває... , Вайлет Альвіно"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На годиннику вже половина дванадцятого. Новий Рік зовсім скоро... а ось настрій, що вирував в мені весь вечір, безвісти зник.
Костя був у ванній кімнаті вже понад десять хвилин... а мені було соромно. Не те щоб я відмовилася від своїх слів. Все це занадто складно для мене і для дитини.
Просто... негарно вийшло.
Костя не заслужив на це, він хороша людина, наскільки я змогла його дізнатися, просто він і сам не розуміє, що це не серйозно. Я почула тихе клацання з ванної...
Вийшов.
Потрібно вибачитися... хоч якось. Можливо хоча б це згладить ситуацію...
- Костя…
- Катя…
І знову мовчання... напружене... очі в очі... Знати б ще, що він хоче сказати своїм тягучим, але таким схвильованим поглядом.
Господи, за що ти так зі мною? Це ж нестерпно.
- Мамо, тату, я не плопустив Новий Рік? – долинає до нас сонний голос малюка з коридору. Вся наша увага відразу зосередилася на дитині. Боюся, нам тепер уже не поговорити... але може бути так навіть краще.
- Ти вже прокинувся, - кажу я і погладжую сонну дитину по голові.
- Ні, ти нічого не пропустив, до Нового Року ще пів години, - усміхаючись каже Костя, тільки мені чомусь здається, що його посмішка трохи сумна.
- Ула! Отже, я встигну побачити Діда Молоза.
- Може, й побачиш, - підбадьорюючи підтвердили ми.
Я б з великим задоволенням вручила цій дитині чудовий і найбільш бажаний подарунок на світі. Як шкода, що я його так мало ще знала… та й часу у мене зовсім не було, щоб все передбачити. Вдалося лише непомітно в магазині купити подарункову коробку з цукерками та печивом. Шкідливо, звісно, але іноді можна. Одна надія була на Костю. Я була впевнена, що він придумав щось справді чудове. Залишилося тільки непомітно все покласти під ялинку, і порадувати маленьке янголятко.
Подальші пів години пройшли під гаслом «Будь готовий до Нового Року!» І що найцікавіше, саме Мишко став найсуворішим керівником. Щойно він побачив, що стіл ще не накритий, а ми всі не одягнені святково, почав роздавати нам команди.
- Нісо не готове! До нас не плийде Дідусь Молоз! Мамо, тату, - дуже серйозно, і я навіть сказала насуплено подивився на нас Мишко, поставивши руки в боки. - Цас блатися за сплаву.
Як ми стрималися і не розсміялися, не знаю, але всередині я просто вмирала від сміху. Діти – дивовижні.
Підготувалися ми швидко. А в якийсь момент, Кості вдалося покласти непомітно подаруночок він нас. Отже, тепер тільки залишалося дочекатися бою курантів.
- П'ять, чотири, три, два, один... З Новим Роком!
Щойно пробило дванадцять, і ми привітали один одного, побажавши всього найкращого, Мишко подався до ялинки, чекати Діда Мороза.
- Мені потрібно зателефонувати, привітати маму, - сказав Костя.
- А ти комусь дзвонитимеш? - Задав він невинне запитання, що боляче різануло по моєму серцю.
- Ні, - я натягнуто посміхнулася, але вирішила не продовжувати, просто сказала. - Потім. Натомість я пішла за дитиною, що сиділа біля ялинки й обіймала свій подарунок, правда виглядав Мишко при цьому сумним.
- Мишко, що трапилося? - Занепокоєно запитала я.
- Дід Молоз... я його не побачив, - він говорив це і майже плакав.
- Не хвилюйся, сонечко, - обняла дитину, і зашепотіла слова заспокоєння. - Дідусь Мороз дуж- дуже зайнятий у новорічну ніч, йому потрібно розвезти безліч подарунків. Він був тут лише одну секунду. Краще подивися, що він подарував тобі.
- Угу... добле, - дитина трохи повеселішала, і зайнялася своїм подарунком.
У величезній коробці з червоним бантом була просто шикарна залізниця з точною копією поїзда. Мишко був у захваті! Він хотів уже розібрати коробку, і розкласти все, але Костя вирішив інакше.
- Що там тобі подарував Дідусь Мороз? - Потяг! Залізну дологу! Велику- велику. Давай збелемо?
- Ні, мій хороший ... розбирати і збирати ми будемо її вдома... адже ти пам'ятаєш, що ми прийшли сюди тільки на один вечір, і нам уже пора. Його слова просто вибили мене з колії. Як? Вже?
Я подивилася на Костю поглядом сповненим болю... і невисловленого прохання... хоча я сама не розуміла, про що просила. Костя мій погляд проігнорував. Але це і не дивно, його зараз набагато більше турбувала засмучена дитина. Він не плакав, не кричав, і не вередував... але виглядав теж дуже сумно. Мишко розумів, що дав слово, і що йому час іти, але він теж не хотів прощатися. Він дивився то на мене, то на батька... і тільки тихенько попросив його.
- Давай залишимося... Холоша мама...
Сльози застигли на моїх очах. Навіщо ти рвеш мені душу?
Мишко...
Як ... як можна його від себе відпустити?
Пройшов всього один вечір, а я вже прикипіла... полюбила...
Ні, все правильно.
Краще так, краще зараз... потім буде тільки гірше, тільки ще болючіше. Сховала сльози як могла, і спробувала посміхнутися... напевно, вийшло. Після цих слів на мене глянув і Костя. Він ні про що не питав, нічого не говорив, просто мовчки дивився десь з хвилину, а потім твердо сказав.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кажуть, під Новий Рік і не таке буває... , Вайлет Альвіно», після закриття браузера.