Читати книгу - "Під прицілом кохання, Рія Тас"

Ніка

Море. Бурлить, хвилі підіймаються вгору та розбиваються об скелі. Це безкрайній водний простір, який заворожує своєю нестримною силою та непередбачуваністю. Його глибини приховують таємниці, а хвилі виливають свій гнів на сушу. Запах солі в повітрі, мурчання прибою та безмежний горизонт – усе це створює атмосферу, наповнену таємницею та величчю природи. Морське свіже повітря огортає все навколо.

Погода сьогодні жахлива: небо затягнуте синіми хмарами, вітер здіймається кожну хвилину з новою силою. Морське свіже повітря змішалося з піском. Поблизу нікого немає. Це й зрозуміло, лише початок весни, до відкриття сезону ще далеко. І в таку погоду навіть господар не вижене свого пса з будинку.

Лише я тут одна. На душі важкий тягар, біль, розпач. Розчарування. Хіба про таке життя я мріяла? Спогад з дитинства знову і знову накриває мене з головою.

— Мамо, а ти навчиш мене плавати? — щебечу до ненці, а сама вдивляюсь у синь.

— Так, звичайно, Нікуль, але вже влітку, зараз лише початок весни, сезон для плавання ще не відкритий, вода ще не прогрілася. Ти ж бачиш, ніхто не плаває, всі лише спостерігають за його величчю — морем.

— Тут так гарно! Ми ж обов’язково приїдемо сюди влітку, і ти навчиш мене плавати?

— Обіцяю!

Витираю сльози, що скочуються з щік. Тут я слабка маленька дівчинка, яка розмовляє з морем, ніби з ненечкою.

Час летить шалено швидко, з кожним днем я ніби забуваю свою матусю, таку рідну, люблячу, але цей спогад ніколи. Хоча риси обличчя вже не такі яскраві, як я їх пам'ятала, силует мами розвіюється, але не зникає. Цей спогад був і є для мене як ковток свіжого повітря, як віра у краще.

Мені було чотири, коли ми приїхали з рідненькою сюди. Мама часто розповідала мені казки, пов’язані з морським світом. Мені дуже хотілося побачити все це вживу, а не з картинок та розповідей.

Ця поїздка була спонтанна, ніби вона відчувала, що це наша перша та остання спільна поїздка. П’ять незабутніх днів ми відкривали для себе нові цікаві міста, сповнені загадковістю та чарівністю.

Улітку її не стало. Це було так неочікувано та різко. Хвороба забрала її дуже швидко. У мене не було нікого, крім неї. Ми були лише удвох. У той день мій дитячий світ був зруйнований вщент. Всі мої дитячі мрії та бажання втратили сенс.

— Обіцяй, що будеш сильною і не плакатимеш!

— Обіцяю!

— Твій батько забере тебе. Він хороший, ви подружитеся. Тільки не плач. — Ковтаю сльози, не показуючи свій справжній стан. Навіть у такому маленькому віці я вже навчилася керувати емоціями. Мамі і так було погано, я розуміла, що мої сльози та пригнічений настрій негативно вплинули б на неї.

Я, як обіцяла, стримую дану мною обіцянку. Після похорону я жила у сусідки, за сумісництвом маминої подруги, тітки Оксани. Але вже через деякий час, я чітко пам’ятаю цей день, мене забрали органи опіки.

Тоді й почався час виживання та виборювання свого місця під сонцем. Я ніколи не могла подумати, що світ такий несправедливий та жорстокий.

Спогади про місце, де провела більшу частину життя, хочеться вирізати гострим скальпелем та забути назавжди. Дитячий будинок - це інший світ. Тут не питають, тут змушують.

Мене так ніхто і не забрав, я прожила там до вісімнадцяти років. Тітка Оксана намагалася, подавала документи на мою опіку, але їй відмовили, бо вона була неодружена. Після довгих спроб вона здалася та поїхала за кордон, і більше я її не бачила.

Про батька я не хочу згадувати. У моєму житті цієї людини немає, не існує.

Коли погода погіршується ще більше, я встаю з холодного та злегка вологого піску та прямую до свого спортивного автомобіля.

Тільки-но відкриваю двері та розміщуюсь за кермом. Вмикаю телефон, який залишила у салоні, та чую, як починають приходити повідомлення. Телефон оживає. На екрані висвічується ім’я людини, яка одного разу мені дуже допомогла та наділа ланцюги, якими я прикована вже п’ять років. Від яких так хочеться позбутися.

Він показав мені життя, у якому ти ризикуєш, але маєш все, що побажаєш. Ти не залежиш ні від кого. Але кожне твоє завдання може бути останнім.

Як жорстоко це б не звучало, але без грошей ти ніхто і ніщо, і звати тебе ніяк. У момент, коли мені потрібна була фінансова допомога, я була готова волосся на собі рвати. Артур з’явився дуже неочікувано, він допоміг, але яка плата за його доброту, якої насправді не було, він не упустить своєї вигоди, я сто разів би подумала, знайшла б інший вихід. Але час — він протікав крізь пальці, я могла не встигнути.

— Слухаю! — говорю роздратовано. Ніхто не знає, де я є, але я попереджала Артура, щоб він сьогодні мене не турбував.

— Де тебе носить? — шипить у трубку.

— Я попереджала! - говорю впевнено, але навіть через роки спілкування з цим чоловіком, я продовжую тремтіти глибоко в душі від його тону.

— Це один день у рік, коли ти зникаєш з радарів. — Він говорить це з презирством, не розуміючи, наскільки для мене це важливо.

— І що з того?

— Не забувайся, дівчинко, звідки я тебе витягнув!

— Я і не забуваю! — говорю з ним таким самим тоном, як і він.

Чи боюся я його? - так, але я вже навчилася, як потрібно поводитися з Артуром і страх трохи відпустив. Живу одним днем. Ризик — це моє життя. Життя — жорстоке, тут або ти, або тебе. Тому я обираю перший варіант. Я далеко не хороша дівчинка.

— Мені начхати, де ти, але щоб о шостій була у мене, термінова справа і це не обговорюється!

— Добре. — Видихаю у трубку та кидаю дзвінок.

Кожного разу після розмови з Артуром у мене ніби недостатньо кисню, серце гупається об грудну клітку, тиск підіймається.

Приводжу себе до тями та вирушаю в дорогу. Думаю, години за чотири вже буду на місці. Траса порожня, вдавлю педаль газу майже на повну. Стрілка на спідометрі показує під сто тридцять. Я добре маневрую між автомобілями. Всі машини на достатній відстані від мене. З такою їздою думки швидко приходять до ладу, і я встигаю надягти свою звичну маску. Вона для мене ніби захист від всього злого. А що робити, коли ти сама — зло?