read-books.club » Сучасна проза » Місто дівчат 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто дівчат"

240
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Місто дівчат" автора Елізабет Гілберт. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 13 14 15 ... 124
Перейти на сторінку:
довго не закручував гарячу воду.)

Олів завжди виглядала втомлено, і то не дивно: вона була єдиною відповідальною дорослою людиною в цій театральній трупі з 1917 року, відколи вони познайомилися з тіткою Пеґ. Незабаром я дізналася, що Олів не жартувала, що працювала з тіткою, «відколи Мойсей у підгузках повзав». Як і тітка Пеґ, Олів була медсестрою Червоного хреста під час Першої світової — тільки вишкіл вона пройшла, певна річ, у Британії. Вони познайомилися на полі бою у Франції. Коли війна закінчилася, Олів вирішила покинути сестринську справу й податися разом зі своєю новою подругою в царину театру, де на неї чекала роль надійної і багатостраждальної секретарки моєї тітки.

Олів цілими днями ходила туди-сюди по театру й сипала командами, вказівками та зауваженнями. На її лиці застиг напружений і змучений вираз доброго вівчарського собаки, який повинен наводити лад серед неслухняної отари овець.

Вона мала цілий список правил. У театрі було заборонено їсти («А то щурів розведеться більше за глядачів!»). На репетиціях кожен мав виявляти спритність. «Гості гостей» не могли залишатися на ніч. Квитки відшкодовували тільки за наявності квитанції. А податки завжди треба було сплачувати найперше.

Тітка Пеґ поважала правила своєї секретарки, але тільки теоретично. Як людина, яка втратила віру, але зберегла глибоку повагу до церковного закону. Іншими словами: вона поважала правила Олів, але не дотримувалася їх.

Усі решта брали приклад з тітки, тобто Олів не слухав ніхто, хоча інколи ми вдавали, ніби слухаємо.

Отож Олів була цілий час виснажена, а ми могли залишатися дітьми.

Тітка Пеґ та Олів мешкали на четвертому поверсі «Лілеї», в апартаментах, розділених спільною вітальнею. На тому поверсі було ще кілька апартаментів — порожніх на той час, коли я приїхала. (Перший власник будівлі збудував їх для своїх коханок, а тепер, як пояснила тітка, їх тримали для «приблуд, які з’являться в останню хвилину, та всяких інших мандрівників».)

Усе найцікавіше відбувалося на третьому поверсі, де мені випало поселитися. Там стояв рояль — зазвичай заставлений напівпорожніми келихами для коктейлів і напівповними попільничками. (Тітка Пеґ, проходячи повз, хапала, бувало, якийсь келих і допивала. «Забираю своє», — казала вона.) Саме на третьому поверсі всі їли, курили, пили, сварилися, працювали й жили. От де була справжня контора театру «Лілея».

А ще на третьому поверсі жив один чоловік, такий собі містер Герберт. Мені його представили як «нашого драматурга». Він створював основні сюжетні лінії для постановок, а ще вигадував жарти й смішні сценки. Був помічником режисера. І, як мені сказали, агентом з преси театру «Лілея».

— А чим саме займається агент з преси? — запитала я його одного разу.

— Якби ж я знав, — відповів він.

А найцікавіше, що він був колишнім адвокатом, у якого відібрали ліцензію, і давнім другом тітки Пеґ. Ліцензії позбавили його після того, як він присвоїв собі чимало грошенят з кишені клієнта. Тітка його в цьому не звинувачувала, бо тоді він був у запої. «Не можна винити людину за те, що вона робить, коли пиячить», — отака була її філософія. (Ще тітка любила казати, що «кожен має свої слабкості», і зав жди давала другий, третій і четвертий шанс усім слабакам та невдахам.) У крайньому разі — коли не було кращого актора напохваті — містер Герберт грав у наших виставах роль п’яного волоцюги, і то так щиро й душевно, що серце краялось.

Утім, містер Герберт був ще той веселун. Гумор він мав стриманий і похмурий, але того, що він був веселуном, не заперечиш. Коли я вранці приходила снідати, містер Герберт завжди сидів за кухонним столом у своїх обвислих штанах від костюма і в майці. Цмулив каву без кофеїну й колупав виделкою одненького сумного млинця. Він зітхав і кривився, зігнувши шию над записником, намагаючись вигадати нові жарти й репліки для наступної вистави. Кожного ранку я дразнила його життєрадісним привітанням — просто щоб почути його гнітючу відповідь, щодня іншу.

— Доброго ранку, містере Герберт! — казала я.

— Це твердження спірне, — відповідав він.

Або наступного дня:

— Доброго ранку, містере Герберт!

— Допускаю наполовину.

Або:

— Доброго ранку, містере Герберт!

— Не розумію твого аргументу.

Або:

— Доброго ранку, містере Герберт!

— Я почуваюсь недостойним такої оказії!

 Або моє улюблене:

— Доброго ранку, містере Герберт!

— О, то ти записалася в гумористки?

Ще на третьому поверсі мешкав вродливий темношкірий хлопець на ім’я Бенджамін Вілсон — автор пісень, композитор і піаніст «Лілеї». Бенджамін був мовчазний та елегантний і завжди носив бездоганно скроєні костюми. Зазвичай його можна було застати за роялем, де він або награвав якусь веселеньку мелодію для прийдешньої вистави, або грав задля розваги джаз. Інколи виконував псалми, але тільки якщо думав, що його ніхто не чує.

Батько Бенджаміна був шанованим пастором у Гарлемі, матір була директоркою академії для дівчат на Сто тридцять другій вулиці. Він належав до гарлемської еліти, одним словом. Його готували до служіння в церкві, але світ розваг переманив його від того покликання. Родичі більше не хотіли його бачити, бо він заплямив себе гріхом. Звична штука, як виявилося, для багатьох людей, які працювали в «Лілеї». Тітка Пеґ прихистила у себе чимало втікачів, так би мовити.

Як і Роланд-танцюрист, Бенджамін був надто талановитий, щоб працювати в дешевому балагані типу «Лілеї». Але він не платив тітці ні копійки за кімнату й харчі, робота була не бий лежачого, тож так він там і лишився.

Коли я поселилася в «Лілеї», там жила ще одна людина, але розповідь про неї я приберегла наостанок, бо вона була для мене найважливіша.

Тією людиною була Селія — артистка, моя богиня.

Олів казала, що Селія замешкала в театрі лиш на деякий час, поки «не вирішить свої питання». А опинилася вона без даху над головою, бо недавно її вигнали з «Репетиційного клубу» — хорошого й недорогого готелю для жінок на Західній п’ятдесят третій вулиці, де в ту пору мешкало чимало бродвейських танцівниць та акторок. Однак Селія втратила місце у «Репетиційному клубі», бо її застали в номері з чоловіком. Тому як тимчасовий варіант тітка Пеґ запропонувала Селії кімнату в «Лілеї».

Мені здавалося, що Олів не схвалювала цього вчинку, але, з іншого боку, Олів не схвалювала майже всього, що тітка Пеґ пропонувала людям задарма. Хай там як, а то не була якась королівська пропозиція. Кімнатка Селії у кінці коридору була у стократ скромніша за мій розкішний притулок в апартаментах дядька Біллі, де не ступала його нога. Пристановище Селії радше було схоже на комірчину з канапою

1 ... 13 14 15 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто дівчат», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто дівчат"