Читати книгу - "Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен"

Розділ восьмий

— Казала ж тобі: нікуди не йди! Я скрізь тебе шукала!

Ліонора вискочила з-за напівзруйнованих стін будівлі. Її ноги залишили чорні сліди на каменях, але вона цього не помічала.

— Але я думав… — почав був Лінус.

— Ти не розумієш, що я непокоїлася? — сердито перебила вона. — Як я можу дбати про цілий ліс, якщо ти не слухаєш, що я кажу?

— Але я думав, що Гаральд…

— Ти мав чекати тут!

Лінус здався. Що довше він намагався якось пояснити, то сильніше сердилася Ліонора.

Він сів і далі слухав її несправедливі звинувачення.

— Ти нічого не знаєш про цей ліс! — мотнула Ліонора головою у бік порожнього вікна. — Не уявляєш, як тобі пощастило, що досі живий!

— Не тільки пощастило, — обережно заперечив Лінус. — Трішки й мої здібності допомогли.

Але вираз її обличчя змусив його пошкодувати про свої слова.

— Тобі здається, що це весело? Ти міг загинути! А якщо ти загинеш, то й ми всі загинемо! Усе загине. В обох світах. Ти цього хочеш?

Тут і Лінус теж розлютився, зовсім як вона.

— Звичайно ж, ні! — крикнув він, зірвавшись на ноги. — Але ти так несподівано зникла! Тільки сказала, що покличеш — і нічого! Так, твоя правда — я нічого не знаю про це місце. То як я мав знати, який саме знак ти мені подаси? А якщо ти мені потрібна — мені просто сидіти тут?

Повітря навколо Ліонори аж тріщало від напруги, та Лінуса вже ніщо не лякало. Він так кричав, що аж засапався. Вони трохи помовчали, аж тут Лінусу дещо спало на думку, і він форкнув.

— Що тебе насмішило? — підозріло глянула на нього Ліонора.

Лінус усміхнувся.

— Як думаєш, чи багато на світі братів і сестер, які вперше побилися у дванадцять років?

Вона відвела погляд, аби приховати усмішку.

— Ти ідіот, — нарешті вимовила вона, а потім кинулася до нього й обняла.

— Ой! Обережно! Моя спина… — почав Лінус.

Але цього разу обійми були м’які, мов пух. Це було дуже приємно.

Та Лінус не міг забути Вільгельмові слова. У думках крутилося все, що той сказав про Ліонору. Понад усе Лінус хотів вірити їй. Але сумніви таки закралися і дряпали десь усередині гострими кігтиками.

— Як пройшло? — запитав він. — Зловила Щура?

Ліонора спохмурніла й похитала головою.

— Ні, втік. Але шанси ще є, бо він залишився по цей бік Воріт.

— Як ти дізналася?

— Так само, як дізналася, що ти тут. Я зробила так, що одразу дізнаюся, коли хтось проходить крізь Ворота.

— І як же? — поцікавився Лінус.

— Це складно пояснити.

— За допомогою твоєї магії, чи як ти це називаєш?

Вона замислилась.

— Кращої назви я не маю. Так, за допомогою моєї магії.

— Практично, — пробурмотів він.

Його думки знову повернулися до Вільгельма. Треба розповісти про їхню зустріч. Ліонорі варто було знати. Але чомусь вирішив поки що змовчати — сам собі пояснив, що зараз їм треба йти.

— Думаю, я знаю, де Щур нападе наступного разу, — мовила Ліонора. — У Залі Сантіони. І я планую зробити там засідку.

— Як, кажеш, воно називається? — перепитав Лінус.

— Зала Сантіони. Сантіона — це місто. Воно найбільше потерпає від Щура-злодія, адже Ворота між світами розташовані в катакомбах просто під ним.

— Катакомби — це там, де ти мене зустріла?

Дівчинка кивнула.

— Щурові легко бігати тунелями й знаходити скарби. А в Залі зберігаються найцінніші раритети. Ласий шматок для Щура.

— Гаразд, — сказав Лінус. — Як ми туди потрапимо? Ти знову намалюєш крейдою прохід?

Він показав на вхід у тунель, що зяяв у стіні.

Ліонора похитала головою.

— На жаль, той шматочок крейди був останній. Сама я пересуваюся швидко, але взяти з собою нікого не можу.

На мить Лінус замислився: чому Вільгельм може, а Ліонора — ні? Але вголос він цього не сказав, лише запитав:

— То що ж нам робити? Туди довго йти?

— Не дуже. Але треба поспішати. Я хотіла б дійти до Сантіони ще до вечора.

— Чому? — стривожено запитав Лінус. — Що станеться, коли стемніє?

— Нічого хорошого. Але не хвилюйся, ми маємо встигнути.

Лінус зіщулився.

— У цьому місці взагалі все небезпечне? Як так можна жити?

Ліонора усміхнулася.

— Для нас усе простіше, Лінусе. Ми знаємо, що і як тут відбувається. Кожен має свої хитрощі, аби з цим впоратися. Утім, для тебе все складно, я розумію.

Вона обняла його за плечі й легенько стиснула.

— Не хвилюйся. Я тебе захищаю.

І вони пішли. На щастя, не до лісу, де пантрував Іслерді, а в інший бік. Вони рушили на схід. Це якщо сонце у Позасвітті заходить на заході. Ліс тут був рідший, дерева нижчі. Невдовзі вони вийшли на безлісу рівнину. Тут і там розкидані величезні валуни, деякі з них виявилися зруйнованими будівлями. Лінус не міг зрозуміти, хто їх зруйнував.

— Що сталося з цими будинками? — показав він на розвалища.

— Ми запізнимося, — Ліонора глянула на призахідне сонце. — Поквапся.

Дівчина кивнула головою в бік гори, що височіла на обрії. Як гігантський зуб, вона стриміла аж до червоного неба. Лінусові здалося, що він бачить мури й вежі.

— Це Сантіона? — Лінус глянув на Ліонору.

— Саме так.

Сестра не зупинялася.

— Схоже радше на великий мурашник, — буркнув Лінус.

— Дуже вдале порівняння, Лінусе, — засміялася Ліонора. — Більша частина міста складається з тунелів, і в ньому забагато людей, як на мене.

Лінус трохи прискорився, щоб наздогнати її.

— А чому його побудували так? Чому не збудували звичайних будинків?

— Бо так безпечніше. Сантіона майже неприступна. Для інгалів це було нескладно. Вони змінюють форму каміння так само легко, як ти або я місимо тісто.

— Інгали — це жителі цього міста?

— Так, вони дбають про нього, ремонтують те, що варто полагодити.

Лінус усміхнувся:

— Як мама зі старими будинками.

Лінус помітив, що Ліонора пішла швидше. Раз по раз вона поглядала на сонце, що опускалося все нижче, і щодалі менше говорила. Схоже, вона всерйоз непокоїлася. Відстань від них до Сантіони виявилася більшою, ніж здавалося. Лінус був упевнений, що до темноти вони не дійдуть. Мабуть, Ліонора розраховувала, що Лінус ходить швидше. А йому доводилося майже бігти, щоб не відстати від неї.

Попереду ще була половина долини. Хлопчик роздивися світлі крапочки на стінах Сантіони. Мабуть, вікна там таки були.

— Ліоноро… — мовив він між кількома важкими вдихами. — Що стається, коли спадає темрява?

Він хотів