Читати книгу - "Одержимий злом"

Розділ 15

Ліне вибрала блакитну сорочку, яку вона подарувала батькові на Різдво. Пасуватиме до темного піджака з вафельним візерунком.

Сорочка висіла в шафі, випрана, однак пом’ята. Вона поставила прасувальну дошку у вітальні перед телевізором, щоб стежити за новинами. Доки праска грілася, зателефонувала Софії запитати, як почувається доня.

Ліне часто просила Софію поняньчити малу. Софія сама мала доньку, трохи старшу за Амалію. Дівчатка гарно бавилися разом і ходили в один дитячий садок. Софія мала забрати сьогодні обох до себе додому.

Вони саме робили закупи в крамниці, коли зателефонувала Ліне.

— Сьогодні в нас рибна вечеря, — пояснила Софія. — Паста з лососем і горошком у вершках. Знайшла рецепт в одному журналі.

— Має бути смачно, — похвалила Ліне.

Праска вже нагрілася. Вона взялася до прасування, водночас розмовляючи з Софією про дітей.

— Не знаю, коли заберу Амалію, — сказала вона у слухавку. — Ти чула, що Том Керр утік?

— Так.

— Я саме висвітлюю цю справу.

— Та ну! А що, власне, трапилося?

— Розповім, коли забиратиму Амалію, та ще не знаю, коли саме зможу по неї прийти. Заскочила додому, щоб скинути записи на комп’ютер, але вже знову біжу.

— Ти знімаєш? — допитувалася Софія.

— Згодом усе розкажу, — ще раз пообіцяла Ліне.

— Якщо затримаєшся допізна, Амалія може переночувати у нас, — запевнила Софія.

— Дякую! Ти чудова!

Ліне повісила батькову сорочку на вішак, вийняла з шафи дещо зі свого одягу, щоб попрасувати, доки праска гаряча. Канал Новин транслював інтерв’ю з Юганнесом Нурюмом, батьком жертви, захоронення якої добровільно зголосився показати Том Керр.

Ліне, роздивляючись його, відставила праску набік. Чоловік приїхав у Ларвік, стояв перед зовнішнім огородженням, схрестивши руки на грудях. Ліне зустрічалася з Юганнесом Нурюмом два тижні тому, щоб ознайомити його зі своїм документальним кінопроєктом. Нурюм був переконаний, що Керр убив його доньку, й дуже несхвально ставився до методів розслідування поліції, однак співпрацювати в створенні фільму не забажав. Ліне підозрювала, що така нехіть була пов’язана з його минулим. Колись він відсидів за насильницькі дії. Донька цілковито відчужилася від нього. І ось він таки погодився на інтерв’ю.

— Вам відомо, що Том Керр зізнався в убивстві вашої доньки? — запитав журналіст.

— Мені зателефонували з Центрального кримінального управління — Кріпоса. Я сказав, що хочу бути присутнім при ексгумації, але мене не допустили, — Юганнес Нурюм кивнув на загородження позад себе. — Якби я був сьогодні тут, такого не сталось би. Я не дав би йому втекти.

Він говорив, пересипаючи мову нецензурщиною, чого ніколи б не дозволила редакція новин, — інтерв’ю видавалося надто спонтанним.

— Якої ви думки про те, що сталося? — запитав журналіст.

— Скандал! Уся ця справа — скандал і нічого більше!

— Що ви маєте на увазі?

Очі Юганнеса Нурюма неспокійно забігали, він не знав, що відповідати.

— Ну, він же викрутився і першого разу, — нарешті промовив чоловік. — Його так і не засудили за те, що він вчинив з Таран. І ось тепер знову втік. Хіба не скандал?

Журналіст поставив іще кілька запитань про те, яким видався для батька час від моменту смерті доньки й донині. Нурюм розповів, якою важкою була втрата дитини. З його слів здавалося, наче вони з матір’ю Таран досі одружені. Насправді ж розлучилися, коли донечці виповнилося два роки; батько не брав участі у вихованні дитини й майже не бачив її за цей час.

Інтерв’ю закінчилося. Ліне вимкнула телевізор, занесла батьків одяг в авто. Відвезти одяг для брифінгу було, чесно кажучи, лише приводом для того, щоб повернутися.

Перед блокпостом стояла черга. Два авта перед нею розвернулися і поїхали геть. Ліне тримала наготові техпаспорт і водійські права.

— Мій батько — Вільям Вістінґ, — сказала вона, показуючи права. — Це — його автомобіль. Везу йому чистий одяг для брифінгу.

Вартовий на посту кивнув їй, щоб проїжджала.

— Не відчиняйте двері. Не зупиняйтеся без потреби, — застеріг він.

Ліне замкнула двері й в’їхала за огородження.

Дорогою їй трапилися патрульні, а більше жодного авта.

Залога на внутрішньому блокпості вже змінилася. Ліне знову відрекомендувалася донькою Вістінґа.

Під лісочком назустріч виїхав поліцейський фургон. Ліне довелося здати назад, у «кишеньку» при дорозі, щоб його пропустити. Автомобіль був іще зовсім новим. Сенсори заднього ходу реагували на рослинність уздовж узбіччя, коли вона маневрувала. Вони пищали з дедалі коротшим інтервалом, але Ліне змушена була впертися у сам край дороги, щоб фургон зміг проїхати повз неї. Вона чула, як шелестять збоку кущі, аж раптом вухо пронизав бридкий скрип металу об метал.

Ліне щосили витиснула гальма. Поліційний фургон прослизнув і поїхав далі, а Ліне викотилася трохи вперед і вийшла, щоб подивитися, на що ж вона наїхала заднім бампером.

На задньому крилі виднілася глибока подряпина. З кущів стирчала залізна труба. Щось схоже на рештки старого водогону.

Ліне вилаялася, копнула трубу й відсунула її ногою далі в хащі. Потім присіла навпочіпки, щоб зблизька роздивитися завдану шкоду. Провела великим пальцем аж до самого металу по подряпині, надто глибокій, щоб вдалося її непомітно затерти й зафарбувати. Ремонт коштуватиме не одну тисячу крон.

Ліне підвелася, стала спиною до лісу, взявшись у боки, задумалася. Вона не зможе розповісти про розпороте крило батькові. Принаймні не сьогодні.

Від пориву вітру зашелестіли крони дерев навколо. Ліне озирнулася. Роздратування від того, що сталося, змінилось неприємним відчуттям страху. Авто працювало на холостому ході. Вона похапцем сіла за кермо. Замкнула двері й поїхала далі.

Розділ 16

Погода несподівано почала мінятись. Небо захмарилося, здійнявся вітер.

Вістінґ постукав у розсувні двері сірого фургона. Адріан Стіллер впустив його.

— Що нового? — запитав Вістінґ, кинувши погляд на монітор комп’ютера, на якому наче б нічого не змінилося.

— Спостереження за будинком ведеться з чотирьох ракурсів, — відповів Стенберґ і показав фото на телефоні, зняті з одного зі спостережних пунктів.

— Рух?

— Ні. Штори затулені.

— Нам відомо, як він потрапив досередини? Якісь ознаки злому?

Стенберґ кивнув, іще погортав фотографії в телефоні й зупинився на одній, знятій на задвір’ї хатини.

— Онде видно свіжі сліди злому на кухонних дверях, — пояснив він.

Подряпини на одвірку й самих дверях були ледь помітні.

— Стара хатка, — вів далі Стенберґ. — Небагато треба прикласти сили, щоб утворився люфт між дверима й одвірком. Двері легко підважити й зайти досередини.

Стенберґ показав іншу фотографію з лопатою, обіпертою об стіну збоку від сходів. Мабуть, саме нею підважували двері.

— Він замкнув двері.