Читати книгу - "Одержимий злом"

Через тиждень після пожежі поліція знайшла перше захоронення. Тіло занюхав службовий пес десь за 600 метрів від хутірця, у болотистому лісі. Скидалося на те, що хтось зняв верхній шар торфу, а потім виклав його на попереднє місце. Порубані частини тіла належали Сальві Гаддад. Наступного дня знайшли рештки Теї Полден, поховані у такий самий спосіб.

У телесюжеті показали місце роботи Тома Керра. Журналіст розповів, що він працював у фірмі, яка проєктувала, виробляла й постачала товари для експлуатації та обслуговування басейнів, а це давало йому легкий і необмежений доступ до рідкого хлору для знищення будь-яких біологічних слідів на частинах трупів.

На екрані знову з’явився ведучий програми, який запитав репортера з Ефтанґа, чи немає свіжих новин.

— Пошук засудженого за вбивство Тома Керра ведеться повним ходом, — відповів репортер і повідомив, що журналістам пообіцяли новий брифінґ о 17.00.

Ліне глянула на годинник. Отже, за півгодини. Треба навідатися в батьків дім, узяти там свіжу сорочку і відвезти йому.

Розділ 14

Чорний птах з жовтим дзьобом сидів на стежці й щось вишпортував з землі. Коли Вістінґ підійшов ближче, птах здійнявся у повітря й полетів геть.

Тривога не відпускала його. Гризла зсередини аж до фізичного болю. Неспокій, що калатав у тілі, дратував, йому несамовито хотілось вирватися з душного й тісного простору фургона, де розташовувався поліційний командний центр.

Техніки-криміналісти вже зо дві години метушилися на місці вибуху. Всі чекали на їхній незабарний звіт: чи знайшли якісь реальні сліди, якого типу гранату було використано й хто її виробник. Можливо, на місці вибуху є й інші знахідки, які підказали б, чому Томові Керру пощастило втекти.

За останні кілька годин стежку добряче витоптали. Вістінґ знайшов місце, де Керр зашпортався першого разу. З твердого ґрунту ледь стирчало вузлувате коріння дерева. Вістінг копнув його ногою. Легко перечепитися. Але кореневище настільки впадало в око, що цілком могло зумисне вказувати на місце, де треба впасти.

Вістінґ рушив далі й невдовзі дійшов до місця, де Том Керр упав удруге. Там теж стирчав із землі корінь.

Навколо ріс дрімучий ліс. Вістінґ закинув голову. Вгорі, у просвіті між густими листяними кронами дерев, синіло небо. Десь там, у вітті, виспівували пташки. Сюди не долинав гамір з узлісся, де проводилися слідчі дії.

На одному з дерев біля самої стежки було здерто шмат кори. Наче хтось його зрізав. Схожі зарубки ставлять господарі лісу, якщо хочуть позначити лісорубам дерева під зруб.

Вістінг підійшов ближче. То була прямокутна мітка, приблизно три на десять сантиметрів. У ранці зібралася крапля свіжого соку. А в траві під деревом валявся шматочок кори. Він скрутився і став схожий на маленьку кульку.

Вістінґ клацнув телефоном пару фото зрізу на стовбурі й сірої кори на землі, а тоді знову ступив на стежку. За два метри до коріняки, за яку перечепився Том Керр, лежав світло-зелений замшілий плаский камінь, схожий за формою і розміром на мобільний телефон. Вістінґ зрушив його з місця носаком черевика. Під ним нічого не було. Ні хробачні, ані плісняви, які вказували б, що камінець лежить тут давно.

Камінь міг бути елементом добре підготованої втечі. Том Керр мусив розгледіти позначене дерево, зашпортатися і забрати з-під каменю ключ від кайданків. Підібрати його й непомітно сховати в долоні було нескладно.

Перш ніж рушити далі, Вістінґ сфотографував камінь, але треба було, щоб усе тут зафіксували криміналісти.

Біля вибухової вирви працювали троє чоловіків у білих комбінезонах. Вістінґ підійшов до того, якого знав особисто. То був Еспен Мортенсен. Раніше він мав свій офіс і маленьку лабораторію у місцевому поліційному відділку. У зв’язку з реорганізацією поліційного округу всіх кримінальних техніків об’єднали в одному відділенні на самій півночі фюльку. Вони не мали постійного контакту зі слідчими, зате отримали кращі умови для праці й підвищення компетенції.

Мортенсен скривив губи, кивнув Вістінґові.

— Що тут у тебе? — поцікавився Вістінг.

Мортенсен підвів його до переносного робочого столу, встановленого поруч. На ньому лежали викладені в прозорих пакетиках знахідки з місця злочину.

— Ми знайшли фрагменти гранати, — пояснив Мортенсен, простягаючи Вістінґові пакетик з чорним осколком, завбільшки з ніготь мізинця. — Мова йде про надзвичайно потужну ударно-вибухову гранату, начинену особливою субстанцією.

На столі лежало багато схожих пакетиків. На деяких осколках виднілися залишки жовтого напису.

— Ударно-вибухова граната? — перепитав Вістінґ.

— Вибухова речовина, не осколочна начинка, — уточнив Мортенсен. — Калічать лише різні незакріплені предмети, які здіймаються ударною хвилею. У нашому випадку це — гілляччя і каміння. До того ж, сама ударна хвиля дуже небезпечна для внутрішніх органів людини. Однак такі гранати призначаються насамперед для того, щоб паралізувати активність ворога.

Вістінґ відклав пакетик.

— Чиє виробництво?

— Зарано стверджувати. Поки не знаю точно, що це за граната, але нам відомо про недавні крадіжки з військових складів.

— Щось іще? — Вістінґ обвів поглядом стіл.

— Дві гільзи. Дев’ять міліметрів.

— Найпоширеніший у світі калібр, — гмукнув Вістінґ.

Мортенсен напівобернувся до лісу за їхніми спинами.

— Вони лежали на стежці. Кайданки теж там знайшли. Їх вам уже передали, так?

Вістінґ кивнув.

— Сліди ніг?

— Досі нічого подібного не трапилося на очі. Той, хто тут побував, вочевидь залишив авто на тому самому місці, де й ви, а далі пішов пішки. Було це не більше доби тому, однак немає ніякого сенсу шукати зараз сліди коліс чи ніг. Ґрунт на стежці надто забитий.

— Розумію, — Вістінґ повернувся на стежку, якою втікав Том Керр. — Можеш пройтися трохи зі мною?

— Що надумав? — запитав Мортенсен, стягуючи латексні рукавички.

— Йому мали десь залишити пістолет. Не знаходив чогось подібного на схованку?

Мортенсен похитав головою.

По дорозі Мортенсен показав Вістінґові, де був натягнений дріт, за який перечепився Керр і підірвав гранату.

— Вибух дав йому фору, він устиг відбігти на безпечну відстань, коли ударна хвиля вразила поліцейських.

Перш ніж рушити далі, Вістінґ озирнувся. За якихось п’ятдесят метрів він знайшов те, що шукав. Сіруватий стовбур із зарубкою на корі. Розказав Мортенсенові про дерево з такою самою міткою на іншому боці пасовиська.

— Логічно, — кивнув Мортенсен. — Відстріляні гільзи знайшли приблизно за сто метрів далі стежкою.

Вістінґ підійшов до дерева. Під ним лежали дві зрізані з густого куща гілки. Не надто великі, але цілком могли сховати коротку зброю.

— Принесу камеру, — сказав Мортенсен.

Вістінґ пішов за ним. Тривожний неспокій повернувся. Ще багато годин їм доведеться чекати слушної