Читати книгу - "На уламках щастя, Дана Лонг"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Невже вийшло!» – у мене на очах виступають сльози.
Ми їдемо приблизно хвилин тридцять. Раптово машина зупиняється, і я чую, як грюкнули двері, а через кілька секунд відчиняється багажник.
– Усе, можеш вилазити, – Мирон подає мені руку і допомагає вибратися, а потім дбайливо саджає мене на заднє сидіння, а сам сідає назад за кермо.
Ми їдемо дорогою, що веде з міста.
– Куди ми прямуємо? – я не витримую.
– Вивезу тебе з міста, а там вирішимо.
– Ні, ти не можеш їхати зі мною. Рома зрозуміє, що це ти допоміг мені втекти. Я не хочу тебе підставляти. Далі я сама, автостопом.
Я бачу, як він пронизливо дивиться на мене через дзеркало заднього виду, але нічого не відповідає.
Нарешті ми вибираємося з міста, проїжджаємо ще близько п'ятнадцяти кілометрів і я прошу зупинити машину на узбіччі.
– Дякую тобі за все, ти навіть не уявляєш, як сильно допоміг мені, – ми прощаємося біля машини.
Мирон засовує руку у внутрішню кишеню куртки і дістає звідти білий конверт.
– Візьми, – він простягає його мені.
– Що це? – я відкриваю його і бачу велику пачку грошей.
– Тут не надто багато, – вимовляє він якось винувато.
– Ні-ні, ти що! Я не візьму! Це твої гроші, вони тобі потрібніші, а в мене є деякі заощадження. Забери, – я простягаю йому конверт.
Мирон стискає мої долоні у своїх і вдивляється в моє обличчя.
– Візьми, прошу. Мені так буде спокійніше. І ось ще телефон, кнопковий, щоб не відстежили. Там записаний лише один номер. Якщо коли-небудь тобі знадобиться моя допомога, набери і я приїду, де б ти не була.
– Дякую, – зрадницька волога накопичується в очах.
Мирон наближається до мене і цілує. Я відповідаю на поцілунок, хоча розумію, що, швидше за все, ми більше не побачимося, але для нього це важливо. А я просто безмежно вдячна йому.
Поцілунок стає глибшим, і він притискає мене до свого тіла. Я перебуваю настільки близько до Мирона, що відчуваю, як б'ється його серце.
У нього безумовно є почуття до мене, але я не можу відповісти на них. Він чудовий хлопець, гарний, чарівний, сміливий. Але віднедавна моє серце розбите, а пускати в нього когось знову я не хочу.
Поцілунок стає дедалі гарячішим і наполегливішим, його руки вже блукають моїм тілом, мнучи його через куртку, і я різко перериваю його.
Мирон важко дихає і гіпнотизує мене своїми сіро-блакитними очима.
– Пробач, я не можу. Мені вже час, – я відстороняюся і помічаю тінь розчарування на його обличчі.
– Щасти Вам, Віра Олександрівна, – він розвертається і сідає за кермо.
Я відходжу на невелику відстань і намагаюся зловити машину, що прямує в протилежний бік від міста.
Мирон не їде, а весь цей час сидить у машині і просто чекає.
Нарешті мені посміхається удача і біля мене зупиняється кросовер синього кольору. У машині перебуває сімейна пара з дитиною років десяти. Вони люб'язно погоджуються підвезти мене. Я розташовуюся на задньому сидінні й озираюся назад. Бачу, як Мирон розвертає машину і прямує назад у місто.
«Ось і все. Назад дороги немає».
Ми їдемо близько години, спілкуємося, і вони розповідають мені про приголомшливий хвойний ліс у цих околицях.
– Скажіть, а якісь населені пункти є поблизу?
– Так, тут є одне невелике селище, якраз поруч із лісом, – відповідає Таміла, моя нова знайома.
Я розмірковую, що ми їдемо вже годину, і навряд чи Роман буде так далеко мене шукати. Тому вирішую вийти біля цього селища, знайти там якийсь притулок і вже далі думати, що робити.
Я прошу висадити мене на узбіччі, недалеко від того селища. Закинувши на плече свій рюкзак, і попрощавшись із новими знайомими, я продовжую свій шлях на самоті.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. АнонімноУвага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На уламках щастя, Дана Лонг», після закриття браузера.