Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

— Мама померла три роки тому. Вона була ще зовсім молода... трохи більше шістдесяти... Вона жодного разу тут не була. А як твої? Ти ж помирився з ними після того, як тебе випустили після нашого розлучення?

Але він не слухає її:

— Так, звичайно, російська культура багатша! Але ж то імперська культура, яка тягне до себе живі соки усіх поневолених народів! І Америка така сама, як і Росія! Все купила! Всіх купила! Скільки продажних тварюк на її поганючому хлібі роз’їлись, як деякі! А ті, хто не продається, і тут не живуть, а мучаться!

Дівчина незрозумілої раси принесла їм пиво й тарілку креветок. А також, знаючи контингент відвідувачів свого закладу, попросила відразу розрахуватись. То, звичайно, не ті креветки, які вони з чоловіком їли вчора в Японському містечку. Її «непродажний» візаві рвучко підсунув пластикову миску до себе й почав їсти креветки жменями. А вона, піднісши до губ пляшку з пивом Miller Litter, підвела очі вгору, побачила сліпуче синє небо, ні, на Середземномор’ї барви зовсім не такі, там переважає лазурева, тут усе синіше, о Господи, і там вона також ходила під руку зі своїм американським чоловіком. А чи могло бути так, щоб вона прожила всі ці роки з ним, зі своїм першим, і нехай не було б у її житті й половини тих омріяних міст, і не було б цієї зустрічі в Сан-Франциско, і цих креветок, і цього пива Miller Litter, яке він підносить до своїх обвітрених губ...

І вона знов згадала кімнатку в будиночку бабусі на Совських ставках, де вони з ним мешкали протягом свого нетривалого шлюбу, куди він вперше привів її, і ті шпалери, і той протертий килимок біля високого металевого ліжка з мережаними підзорами й горою подушок мало не до стелі, єдина гордість тої темної низької вогкої кімнатки. Вона знала: цього разу поцілунки доведуть до інших берегів, але перелякано відсахнулась, коли вперше в житті відчула чоловічу міць. І, щоб заспокоїти юну дівчину, він узяв руками її обличчя й глянув їй у вічі, і вона побачила, що його очі не були очима розжареного самця, який от-от отримає своє; ні, його очі дивились на дівчину, яку він вперше бачив без одягу, без млосного любострастя, дивились віддано й трагічно. Скільки зусиль вартувало їй не згадувати того погляду та його оголених плечей на тлі полинялих шпалер і убогого килимка!.. І бабуся, яка прийшла з городу до кімнати, коли вони вже одяглись, сказала у відповідь на її зляканий зойк:

— Не ховай очей, дитино! Я знаю, що то у вас кохання, а не блуд! Щасти вам! — і швидко перехрестила їх обох, і той незвичний, мало не кримінальний у радянському контексті жест бабусі надав легальності усьому, що відбулося, і вона відчула свою правоту й захист долі. І так боляче було чути від мами люте: «Ти вже спала з ним? Спала? Спала?» І як могла так говорити мама, яка їй у п’ятирічному віці років читала увесь срібний вік російської поезії, а у дванадцять давала їй читати російський самвидав, хоча й була радянською учителькою «руССкой литературы» — мама завжди дуже ретельно підкреслювала оті два «с» у слові «русский».

А «Україну» мама направду не перетравлювала. Колись її, випускницю російської філології, наречений привіз на село до своєї матері, яка, тільки-но вони увійшли на подвір’я, здолавши п’ять кілометрів пішки від електрички, всунула їй сапку в руки! Так повелась ота жлобиха з неповною початковою освітою із жінкою із завершеною вищою! І молода жінка, дарма що вже носила під серцем дитину від сина тлустозадої жлобихи, вмить кинула сапку свекрусі під ноги й побігла назад, до електрички, про що не шкодує й досі, бо ж молодий майбутній батько не кинувся тоді за дружиною слідом, лишився зі своєю жлобастою матір’ю. Оповідь про сапку, п’ять кілометрів пішки до електрички, жіночу гордість та паскудну українську селянську культуру набула в їхній маленькій родині масштабів притчі й прозвучала раніше, ніж «Сказка о мертвой царевне». Мама щодня тричі на добу згадувала свою свекруху, люто копіюючи її «руско-украйонський». Ніби вчора бігла ті п’ять кілометрів назад до електрички. І коли дочка, ледь закінчивши перший курс університету, тяжко закохалась у хлопця, який іменував себе свідомим українцем, то це було сприйнято мамою як непоправна житейська катастрофа.

Вони зустрічались рік, а потім одружились. І вона пішла жити до нього в бабусин будинок на Совках. Будиночок був убогий, але сад розкішний і город великий. Бабуся жодного разу не просила ні її, ні його допомогти на городі, завжди поралась там сама. Від весни до пізньої осені. І завжди передавала її мамі квіти — нарциси, тюльпани, півонії, жоржини, хризантеми. Бабуся говорила не на «руско-украйонськім», а доброю українською. І мама, при всій відразі до ситуації, була змушена визнати, так, його бабуся — то не її свекруха із сапкою, п`ять кілометрів пішки до електрички. Така добра українська ще іноді трапляється. Але всі ці люди вимирають, а молоді вже так не говорять. «І у твого милого мова штучна, як у диктора першої програми радіо. О, горе мені з вами, хоть бы это всё скорее кончалось», — шепотіла вона на обіді з приводу їхнього одруження, за столом, накритим на подвір`ї будиночка на Совках, де зібралося їх всього шестеро — вони двоє, його друг, її подруга, його бабуся, її мама.

Його батьки не приїхали, їх, зрештою, ніхто не повідомляв. Він розповідав, що його батько працює в органах. У тих самих, найстрашніших. Не у внутрішніх, а в таємних. Отримав підвищення й перебрався до Москви. А мати його чи то історик, чи філософ. Захистила дисертацію про боротьбу з буржуазним націоналізмом періоду шістдесятих-сімдесятих. Також отримала кафедру в Москві. Він з люттю згадував, як вони ставили його в куток перед своїми гостями, і всі жерли за столом, поки він стояв у кутку... і як їздили по курортах на Кавказ, а його виряджали до паскудних піонерських концтаборів у Немішаєві... і як категорично забороняли запрошувати друзів, хоча в нього була окрема кімната і власний телевізор, і дорогий магнітофон, але для чого усе це, якщо не можна запросити друзів і подруг? Він заговорив по-українськи, щоб бути не таким, як вони, підлі й скупі. Вона також має говорити тільки українською, якщо вона його подруга й кохана.

З ним, звичайно ж, вона одразу й легко перейшла на українську.