Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Я впевнений, що сам він весь час каже Тентен… Тентен, а не Шарло; до останнього часу він тільки так його й називав. Чортяка, цей Альбер. О, перепрошую, — Мато».
VIII
— Як, ти ще тут?.. Прощавай, моя кохана Венера!.. Я простягаю тобі руку, чуєш? Я весь до твоїх послуг.
Жюль Грак чи Кай Гракх, як називали його друзі, обняв Марі-Те за талію і поцілував у чоло. Дзвінкий поцілунок примусив обернутися студентів і студенток, що жваво розмовляли у вестибюлі університету, тупаючи ногами від холоду.
Марі-Те звільнилася з надто палких і тривалих обіймів і вигукнула з удаваною образою:
— Мені не потрібні твої послуги, любий Кай, особливо такі.
Жюль Грак смиренно зітхнув:
— Шкода. Я ж від щирого серця.
— Охоче вірю.
У Жюля Грака, міцного двадцятирічного хлопця з товстими губами, біляве волосся кумедно куйовдилось, а голубі очі були на диво бистрі. Він не вражав красою, зате коли посміхався, обличчя його ставало напрочуд симпатичним. Посмішка незвичайна, щира й тепла, наче літній полудень. Вона промовляла про м’якосердість і благородство, хоч він часто поводився умисне розв’язно.
— То ти підеш, чи лишаєшся тут? — запитав він Марі-Те.
— Йду.
— Я теж; бачиш, як добре! Чи можу я, моя люба, піти разом з вами?
— А що каже твоє серце?
— Дякую, тисячу разів дякую тобі. Тепер я житиму спогадами про цю мить. Боже мій, вона сказала «так»! Вона погодилась…
Він молитовно склав руки і побожно звів очі вгору.
Марі-Те схопила його за руку і повела до дверей.
— Ходи-но швидше, дурню!
Вони вийшли з університету. Годинник вибив пів на десяту. Пухнастий сніг, що повільно падав з важких хмар, які пливли над дахами будинків, приглушував дзвін.
— Що ти робитимеш зараз, люба? Думаєш про той підручник? — запитав Жюль Грак.
— Ні, не про це. Думала про зустріч із «старим».
— Он воно як!
— Так… хотіла знати його думку про мою писанину.
— Про твою писанину? Ти хіба пишеш?
— Дрібничка. Книжечку з історії Оверня. Я її майже закінчила.
— Здорово! Що ж він тобі сказав?
— А це тебе справді цікавить?
— Ну звичайно, люба.
— Він уважно читав її протягом сорока п'яти хвилин і…
— І?
— …і сказав таке: залишає бажати кращого композиція, багато зайвого. Але в цілому події висвітлено і оцінено правильно.
— Поздоровляю! Почути таке від «старого», знаєш…
— Почекай, це не все. Він вважає виклад енергійним, таким — я підкреслюю, — що вражає стислістю, сміливістю стилю й метафор.
Жюль Грак здивовано присвиснув. Марі-Те нетерпляче вдарила його долонею по руці і вела далі:
— Правда, мушу сказати, що він тут же додав: але ви іноді затемнюєте зміст і часто висловлюєтесь надто хитромудро. Порада: уникати періодів, робіть фрази коротшими.
— Інакше кажучи, не розводь теревені. Розумна порада. Послухай, ти маєш при собі оцей шедевр сучасної історичної науки?
— Він зараз у мене.
— Я б хотів почитати.
— Гаразд, візьми. Повернеш у суботу. В неділю я хочу ще попрацювати над ним.
— Я покладу його в голови, моє серце.
Вона відкрила сумочку, дала Жюлю рукопис, і той дбайливо сховав його в широку кишеню своєї заяложеної канадської куртки.
Якийсь час вони йшли мовчки. Коли опинилися на розі бульвару Карно і вулиці Бан-сак, до них гукнув якийсь рудий, головатий хлопець.
— Привіт, молодята!
— Привіт, Даннері.
Вони звернули на вулицю Бансак, демонстративно прискоривши крок, але небажаний знайомий наздогнав їх і почав базікати, самовпевнено й пихато. Його самовдоволена фізіономія так і випромінювала дурість. Він торохтів, як млинок, не цікавлячись думкою супутників, і за весь час розмови хіба що раз глянув на них.
Змучений Жюль Грак шукав приводу, щоб якось спекатися його. І він раптом вигукнув, розраховуючи на те, що рудий обов'язково зацікавиться і перепитає.
— Аякже, все це не що інше як наслідки війни.
Ошелешений рудий витріщився на нього.
— Що? Яка війна?
Жюль Грак цього тільки й чекав.
— Остання війна, звичайно. Я син генерала Камброна і на тебе чхати хотів.
Промовивши це, він взяв за руку Марі-Те й залишив вкрай приголомшеного рудоволосого брахіцефала.
— Ну й тип, якийсь маленький огидний хробак.
Жюль Грак мало не задихнувся від ненависті.
— Нікчемний паразит, гидо…
— Я згодна з тобою, Кай, заспокойся вже.
— Хай тільки ще звернеться до мене, хай тільки насмілиться хоч слово сказати, і я задушу його; чуєш, Марі-Те? Я з його голови-гарбуза кисіль зроблю! Цей вилупок живе з чорного ринку. Наживається на труднощах війни і розкошує! Він лупить грошики з усього: продає масло по 350 франків за кіло, вино по 13 франків за літр, сахарин по 250 франків за сто пакетиків… Здається, він продає бошам ще й шкіру. Уявляєш, записався на медичний факультет. Та він здатний потягти нутрощі з анатомічного театру і перепродати їх торговцям тельбухами!
— Все це правда, старий. Сьогодні учень коледжу пропонує своєму директорові довоєнну шовкову сорочку в обмін на спирт, а тоді робить з нього лікер і міняє на сигарети.
— Це свідчить про те, що твій учень такий же негідник, як і той хробак.
— А що поробиш? Коли хочеш шматок смаженої свинини, то, будь ласка, — продай тільки спершу срібні свічники тітки Агати. Та вона зробила краще: виміняла їх на кіло цукру. Облишмо це, зараз усі живуть з чорного ринку.
Жюль Грак гірко розсміявся.
— Просто чудово!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи любите ви Вагнера?», після закриття браузера.