Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

— Добридень. Ламбертене!

— Привіт, Мато… Ніяк не можу звикнути до цих воєнних прізвиськ. Кому вони потрібні?

— Нікому, крім чотирьох людей, що знають наші справжні прізвища. Решта товаришів їх не знає. А в разі, коли ці прізвиська випадково почують типи з гестапо, для них вони будуть пустим звуком. Тоді як Ведрін, Перрішон чи Боннетен — це ти і я.

Альбер Перрішон, маленький непоказний чоловічок, нагадував трохи П’єра Ларкея. Таке ж високе чоло, ріденьке волосся на скронях, борідка і трохи тремтячий голос. Він був значно молодший, ніж здавався на вигляд. В минулому викладач історії, позбавлений посади вішистами, а тепер — завідуючий страховою конторою, Антуан Боннетен. Мало хто знав, що під вивіскою страхової контори існує підпільна розвідувальна і диверсійна група F. Т. P. F.[5] Андре Ведрін був найближчим помічником Боннетена, а в кав’ярні «Король вина» переховували зброю та обмінювалися інформацією.

Він мовчки оглянув Андре Ведріна і провадив далі:

— В Ліон поїде інший. А для тебе туї є одне завдання. Серйозне. Ти вже, звичайно, знаєш, що вчора перед комендатурою стукнули німецького офіцера.

— Знаю.

— І що слідом за цим відбулася диявольська облава?

— Так.

— Кола, можливо, потрапив їм до рук і опинився серед заложників. Їх дванадцятеро — це точно відомо з ранкової газети.

— Хай йому чорт! Невже він теж ускочив? Кепсько!

— Куди вже гірше! Через це виникає багато ускладнень.

Андре Ведрін дуже любив Кола — худорлявого чоловіка, трохи ідеалістично настроєного, проте пристрасного і самовідданого. Трохи неврівноважений, звичайно, але людей треба брати такими, як вони є.

— Ти певен, що його заарештували?

— Ні, абсолютної впевненості, звичайно, нема. Але він перебував саме в тому кварталі, де проходила облава, він не з’явився на призначене зі мною побачення о пів на восьму, він не прийшов додому, а сьогодні вранці не вийшов на роботу. Я вже це перевірив.

— Де він легально працює?

Альбер Перрішон завагався.

— Інкасатором в Гідроелектричній компанії Оверня. Насправді ж був зв’язковим.

— Чи не міг він сам утнути таку штуку?

— Не виключено, що й так. Останнім часом він страшенно набридав мені своїми вимогами… Дайте йому, мовляв, інше завдання. Він хотів, щоб його включили до спеціальної групи… прагнув активних дій, так мені казав сам.

Андре Ведрін пригадав недавню суперечку з Кола.

— Правда, він вважає, що ми тільки марнуємо час. Для нього бути учасником Опору, це значить щодня вбивати одного боша.

Андре Ведрін добре пам’ятав ту сцену. Вони сиділи тоді в останньому залі кав'ярні за склянкою вина. Очі Кола, завжди такі ніжні, неспокійно і хижо блищали. Він весь час нервово стискав кулаки і ворушив пальцями, наче рак клішнею…

— Про що ти думаєш, Ламбертене? — запитав Перрішон.

— Та про Кола… про кого ж іще.

Альбер Перрішон похитав головою.

— Може, ми так і не дізнаємося, чи справді він зробив те, в чому ми його підозрюємо. Принаймні, — я вже казав про це, — його зникнення ставить перед організацією невідкладні завдання, і вирішити їх треба якнайшвидше…

— Скажи, він знав твоє справжнє прізвище і страхувальне бюро?

— Я ж уже казав тобі, що крім Клода, тебе і Тен… — бачиш, я вже хотів сказати «Тентен» замість Шарло — окрім вас трьох ніхто з організації не знає старого викладача Перрішона. І це на краще, бо звільняє мене від потреби влізати в нову шкаралупу і змінювати місцеперебування.

Альбер Перрішон посміхнувся й глянув на Андре Ведріна. Та за мить він знову серйозно говорив далі:

— Ми досить обережні, Ламбертене. Зараз протягом кількох днів ти мусиш простежити за всіма зв'язками Кола. Цього вимагає обережність. Одночасно ти підбереш іншого зв’язкового. Доручаю тобі це. Підеш до нього зараз же. Він поновить зв'язки Кола — скажімо, за тиждень, — якщо нічого не трапиться за цей час. Згода?

Андре Ведрін погодився. Альбер Перрішон підвівся і видобув з солідного портфеля папку.

— Ось адреси, про які піде мова.

Це була папка для угод і страхових полісів.

— Ти їх закарбуєш у серці й мозку. Це неважко. їх усього три.

Він витяг три поліси з п’ятнадцяти, що лежали в папці для справ.

— Ага, і по-друге — пароль, тому що вони тебе не знають. Пароль такий: «Пі Р-2». Це ти скажеш сам. Тобі мусять відповісти: «крем свіжий». Будь обережний, перш ніж зайти до них, ретельно перевір, чи все спокійно. Якщо ж ти все-таки потрапиш у пастку, — можливо Кола заговорив під тортурами, — то виплутайся за всяку ціну… і тікай.

Альбер Перрішон промовив це зовсім спокійно, І зараз же суворо додав:

— У мене нема іншого виходу, Ламбертене. Я не маю нікого під рукою, а йдеться про безпеку сорока чоловік.

Андре Ведрін розумів це.

Троє зв’язкових, а, крім того, Кола мав іще три інших зв'язки. А в кінці ланцюга — дев’ять спеціальних груп, три десятки озброєних людей. Надійні, випробувані бійці.

Ну, йди, Ламбертене, і повертайся ввечері, о пів на восьму до «Золотого Фазана».

— Салют, Альбер!

— Мато!

— Що?

— Не Альбер, а Мато.

— Ах ти ж… Правильно, дідько б його взяв!

— Вислухай мене добре, Ламбертене… Твердо запам’ятай: мене звуть Мато і тільки так. Ти розумієш, що я хочу сказати? Для всіх наших справ я — Мато, а ти — П’єр Ламбертен. Зрозумів? Адже звикнути так легко. Доказ: мені треба було десять хвилин на… Шарло.

Андре