Читати книгу - "Роман шукає"

Я почав швидко порпатися у пам’яті і змушений був зізнатись:

— Ні, не доводилось.

— То ви мене не зрозумієте. Я, може, один на світі колгоспний бухгалтер, що за двадцять п’ять літ не мав жодного зауваження в акті від ревізії. А що це таке — спитайте в когось, хто відрізняє сальдо від бульда. Він вам пояснить, що я всі ці роки вгору глянути не мав часу… Оце вперше — відпочиваю…

— Розумію. Але ж госпіталю ви не забули?

— Хоч би й хотів, а не забудеш. Скільки я по тих госпіталях пролежав…

— Що собою являв лейтенант Голобородько?

— Звідки ж я знаю? Він офіцер, в іншій палаті лежав. У нас палата солдатська була.

— Але ж він до вас заходив інколи?

— Заходив, бувало. Освічений чоловік був, до дівчат ласий і мову знав німецьку. Ну, може, воно, правда, й не німецька була, а інша закордонна, бо як до нас у госпіталь американці приїздили, союзники, то він з ними розмовляв, як оце я з вами.

— Ну а загалом — гарний був чоловік?

— Гарний? — здивувався Щербина. — Я так гадаю, що не дуже. «Юнкерс» — це його так у госпіталі прозвали.

— Чому Юнкерс?

— Не знаю. Мабуть, через те, що любив розказувати, як він «юнкерси» збивав. Бо ж льотчик був.

— А Ігор Вербицький?

— Теж освічений. «Анти-Дюрінга» під подушкою тримав.

Ігор Вербицький був худий, як скіпка, і рухливий, як дзига. Він часто забував, що в нього нема ноги, і вставав з ліжка саме на ту ногу, якої не було. Кілька разів сильно забивався, навіть шви розходились і кровотеча починалась.

Ось і зараз, прихиливши милиці до стіни, він ступив крок з лівої, одбитої, і простягся на підлозі. Семен Анципер нагадав йому:

— Ти май на увазі, хоч це і протезний госпіталь, але голів протезних тут ще не вміють робити. Одіб’єш голову, без голови випишуть.

Блідуватого Ігоревого обличчя ще жодного разу не торкалась бритва, але під носом у нього сіялась якась подоба вусів. Одного разу Ігор попросив Щербину, аби той дав йому бритву поголитися. Щербина довго мовчав, вагався, а тоді відповів:

— Не дам.

— Чому?

— Бо вріжешся.

І не дав. А взагалі Щербина любив Ігоря, хоч лаяв його по десять разів на день. Любив і жалів. Та жалів Ігоря не тільки Щербина — співчували йому всі. Це ж треба було втратити ногу в кінці травня сорок п’ятого року, коли війна на заході вже скінчилась, а на сході ще й не починалась… Ігоря дратувало їхнє співчуття. Яка різниця, де і в який час втрачено ногу, коли вона однаково не виросте.

На фронті Вербицький був спочатку поранений у праву ногу. Починалася гангрена, ступню збиралися відтяти, але все-таки вилікували, і хлопець знову потрапив у діючу армію. Хазяйновитий, раціональний Щербина зітхав:

— Відрізали б тобі праву ступню — і було б добре. А так ліву вище коліна одчикрижили. Вже як не поталанить, то не поталанить…

Ігор Вербицький тільки сердито знизував худими, гострими плечима. Він теж вважав, що йому не пощастило, але мав на увазі зовсім не те, що Щербина. Хіба не все одно — праву чи ліву, ступню чи вище коліна. Звичайно, коли б одрізали тільки ступню, було б краще. Та суть не в цьому. Не пощастило Ігореві тому, що з кадрового танкіста, наводчика, без п’яти хвилин командира танка він раптом перетворився на рядового танкового десантника, їхню танкову бригаду ще на початку травня перекинули з Угорщини в Прикарпаття, де заворушились бандерівці. Частину бойових машин — у тому числі й танк Вербицького — поставили на консервацію, а екіпажі їхні перетворилися на звичайних піхотинців. Вночі була тривога, постріли. Караульна рота осідлала броню танків. Не дуже все те подобалося Ігореві, хоч він ніколи не був боягузом. Потім стріляли вони, і в них стріляла чорна темрява. З тієї чорної темряви прилетіла куля і вп’ялася Вербицькому в ногу вище коліна. А далі нецікаво… І вже зовсім нецікаво стає Ігореві, коли Щербина починає своєї:

— Важко тобі буде, такому молодому, без ноги.

Ігор шаленів:

— А Славко? А Мартин? А в Семена Анципера двох ніг нема!

Щербина казав уперто:

— Вони — інша справа.

— Чому ж вони — інша справа?

Мовчав Щербина, тільки головою скрушно хитав. Інстинктом своїм, мудрим, мужицьким, відчував Щербина, що Ігор набагато безпорадніший, ніж його товариші, що дитиною потрапив він на війну і дитиною повернувся.

Ігор був байдужий до своєї зовнішності, до одягу, але сиділо в ньому якесь незрозуміле хлоп’яцтво. Через це, мабуть, і виміняв раптом у Петра Байрака із п’ятнадцятої палати жахливу кубанку штучного смушку на свого чудового танкістського кашкета. На цей безглуздий обмін Семен Анципер виразно покрутив пальцем біля скроні.

Єдине в житті, що по-справжньому сильно вплинуло на Ігоря, була смерть батька. Батько загинув у сорок третьому під Орлом. Ігор спершу не повірив у смерть батька, а потім, навіть повіривши, ніяк не міг зрозуміти, як же це батько загинув. Його рідний батько — і раптом загинув… Це було настільки неприродно, що ні вірити в це, ні думати про це не хотілось.

Мав Ігор Вербицький у тумбочці три книжки, поцуплені ще в евакогоспіталі. Це були «Острів скарбів» Стівенсона, «В царстві води і вітру» Карасьова та «Анти-Дюрінг» Енгельса.

У книжці «В царстві води і вітру» розповідалося про водоспади й печери, і були там гарні картинки, які він охоче роздивлявся. «Острів скарбів» зачитали до дірок. Річ у тім, що одноногий Джон Сільвер став улюбленим героєм протезного госпіталю. Навіть Щербина — не дуже охочий до книжок — схвально говорив про Сільвера: «Це таки хлоп! Бач, що виробляє на одній нозі…» Що ж до «Анти-Дюрінга», то