Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Ач який! Рублем хотів відкупитися! Жадібний пес! Усе йому замало було, а могили вистачило! — затягувалися хлопці тютюном, спльовували. Потім подивилися на мене.

— Ну що, Іване Карповичу, веди нас до викрадачів.

Хотіли грошви і вже нічого не боялися.

— Руки розв’яжіть, — попросив. Розв’язали, тільки попередили, щоб не намагався втекти. — А чого мені тікати? Мені доньку інженерську знайти треба.

Дістав із кишені мапу. Хлопці показали, де ми приблизно, узяв на південь, до хутора, де Стьопа Кравченко ховався. Іду, а самого аж нудить трохи. Не так через те, що на межі смерті був, як через те, що чужу смерть побачив. Як подумати, то чого б мені ото за справником побиватися, — але неприємно дуже. Огидно від смерті. Якось від убивства мене стало вернути. Раніше не замислювався. Коли нападали — відбивався. А зараз аж нудило. Аби дали мені пістолет, не зміг би справника вбити. Хоч той справник і покидьок, і злодій, і мерзотник, і в пеклі йому палати, — а не зміг би. Чи постарішав, чи що воно таке? А може, Господь напоумлює потроху, відвертає від гріха. Аби ще я не ліз куди не треба, а сидів на хуторі спокійно! Так ні, поперся бозна-куди. І сам ледь не загинув, і людину ледь не вбив.

Та пізно сумувати, треба справу до кінця довести й додому повертатися.

Озирнувся навколо і аж замилувався степом. Наче й одноманітний він — ані тобі лісочка, ані пагорба, рівний, наче млинець. Але є якась краса в оцьому розгоні до самого виднокраю. І хоч зараз пожухлий він, іще мертвий, та вже невдовзі заквітне й набереться життя та краси. А дихається як у степу легко! Ото їхав, милувався, і якось так добре стало, що почав подумки вихваляти Господа за творіння його чудові, на кшталт цього степу.

Проїхали ми години зо дві, побачили праворуч горбок, а на ньому чорніє щось. На мапі нічого не позначено.

— Що то, хлопці?

— Курган. Якісь давні люди його посеред степу насипали і зверху кам’яну бабу поставили, — розповів старший з-поміж трьох. — Подейкують, що там скарби зариті. Начебто хтось намагався їх добути, але гинув, бо прокляття на них.

— Тьху, прокляття, — сплюнув молодший. — Та попа б привели, аби службу провів і прокляття зняв, а потім копай собі.

— Не так просто все. Справник наш у той бік теж дивився, але не наважився лізти. Бо то землі генерала Колоксаєва.

— О, генерал — грізний, — закивали охоронці. — Проти генерала ніхто не піде.

За пагорбом село було, на мапі позначене як Паралатівка. Назва дивна, але тут часто дивні назви траплялися, бо населяли цей край різні народи. Окрім наших, німці тут були, болгари, серби, волохи та інші. Тому й назви незвичні.

За Паралатівкою зупинилися відпочити у ярку. Охоронці сіли в карти грати на речі справника. Балакали між собою, що шукатимуть його, тільки ж ніхто не знатиме де. І не знайдуть, гада такого, який за рубль усе хотів купити. Особливо за рубль, який справник пропонував, хлопці образилися. Якби хоч по сотні дав, я б у тій могилі лежав. А він жадібний був, людей не поважав, беріг сотню, а голову втратив.

Поснідали ми трохи, чим було. Можна було в Паралатівку заїхати, їжі купити, але вирішили не світитися дарма.

— Та й паралатівські чужих не люблять, тим паче з поліції, — сказав охоронець, який місця знав.

До хутора потрібного залишалося ще верст десять. Чоловіки мені довіряли, бачили, що веду їх упевнено, не плутаюся. Приїхали вже під вечір. Сіріти почало. Коней залишили в ярку неподалік, а самі тихенько наближалися. Охоронці з револьверами, а мені кийок дали. Підійшли, роздивилися. Хатинка невеличка, сарай, поруч колодязь і кілька горіхів, як у цьому краї заведено. У вікнах темно, вже злякався я, чи не втекли викрадачі, коли з труби дим пішов. Та й коні в сараї форкали. Почекали ми, щоб стемніло, і пішли. Обережно наближалися, прислухалися. Раптом у хаті почали стріляти. Один, два, три... Дзвін розбитого скла. Наче хтось у вікно вистрибнув, разом із шибкою виніс.

— Уб’ю, падло, уб’ю! — аж ревів хтось. Як би не Чума, судячи з голосу.

— Наздогнати спочатку спробуйте, мон шер! — крикнув якийсь чоловік і забіг за ріг. Пролунав іще один постріл. Ми лежали на землі, придивлялися, намагалися второпати, що воно тут робиться. Чума тим часом почав страшно лаятися. Виліз із вікна і впав. Кректав на колінах чи блювати намагався.

— Отруїв, сука, отруїв! — аж ревів бандит.

— А ти ж мене зі своїми дружками вбити хотів! Тільки я за вас розумніший, за дурнів таких! Побачили горілку — і ну дудлити! Випити, а потім убити мене і гроші забрати хотіли? Дулю! Екскременту вам на лопаті, а не грошей! Бо вони мені належать, мені! Я всю операцію розробив! То все моє! А ти конай, Чума. Я на твоїй могилі танцюватиму!

— Тварюка! — Чума спробував підвестися, ледь зіпнувся на ноги і знову впав. Його почало судомити, він хрипів, лаявся, стогнав, а потім заскавчав, кілька разів сіпнувся і закляк.

— Ну що ти там, віддав богу душу, га, Чума? — спитав чоловік і обережно визирнув з-за хати. — Який ти грізний був, усе ножичком своїм хизувався, а навіть подумати не міг, що мозок