Читати книгу - "Нарис загальної історії"

останнього льодовикового періоду мешкало близько п’ятдесяти тисяч мисливців-збирачів, а в ХVІ-ХVІІ ст. налічувалося від двадцяти до двадцяти восьми мільйонів осіб. З огляду на низьку продуктивність праці, попри такі-сякі технічні успіхи, досягнуті впродовж тисячоліть, не менше 80% цієї людської маси мобілізується для виконання праці, необхідної, щоб утримувати всіх. Якщо до цього додати працю міського ремісництва та послуги, то тільки невеличку меншість населення звільнено від безпосередньо продуктивної праці й вона може присвятити свою діяльність іншим видам виробництва, а не лише тим, що потрібні для виживання. Чисельність людей зазнає масових коливань, які можуть сягати подвоєння або скорочення наполовину. До історії людей входять неврожаї та голод. Сільськогосподарське виробництво коливається залежно від погодних умов, але також від поширення паразитів, воєн і різних заворушень. В Європі на один урожайний рік припадає один неврожайний і два посередніх. Коливання виробництва компенсуються погано, оскільки запаси обмежуються низьким рівнем продуктивності, надто високою вартістю перевезення вантажів суходолом, політичними та податковими перепонами для торгівлі зерном.

Коливання залежать ще від однієї новини — епідемій. їм сприяє занепад гігієни через скупчення людських мас і відходів; збільшення густоти населення, яким примножується кількість заражених; активізація переміщень і контактів, чим полегшується передання мікробів. Голод і епідемії спільно нищать людей, бо ослаблені організми гірше опираються інфекціям. Хвороби б’ють у першу чергу по немовлятах і дітях. Розмови про перенаселення — це міф, за винятком хіба що окремих місць, бо сім’ї мають приблизно стільки дітей, скільки вони можуть виростити з урахуванням усіх чинників, включно з перспективою того, що ці діти зможуть взяти участь у заселенні нових земель. Так, в архаїчній Греції заселення Середземноморського та Чорноморського узбережжя викликане не стільки демографічним тиском, скільки можливістю колонізувати знайомі райони, які підтримують демографічну активність.

Археологічні дослідження та пошуки походження рослинних і тваринних видів, одомашнених різними сільськогосподарськими режимами по всьому світу, змусили відмовитися від думки про виникнення одомашнення в певній точці та його всесвітнє поширення звідти. її розташовували на Середньому Сході й переміщали там за волею археологічних відкриттів. Найстаріший сільськогосподарський район, відкритий на сьогодні, знаходиться в турецькому гірському районі Тавруз, і виник він дев’ять чи десять тисяч років тому. Немає сумнівів, що хронологічно попервах мала скластися якась обставина, а саме поширення мало відбуватися чи через запозичення, чи через переміщення населення. В Європі можна простежити три шляхи проникнення хліборобства: найдавніший ішов берегами Середземного моря в середині VII тисячоліття, другий — Дунаєм і мережею річок аж до Бургундії в середині VI тисячоліття, а найнедавніший — системою Дніпра й Дністра та великою рівниною Північної Європи в середині V тисячоліття. Насправді було багато розсіяних осередкових зон, а за ними — багато дуг поширення через запозичення сусідом у сусіда або через колонізацію. Заселення могло йти тільки за рахунок мисливців-збирачів — великих споживачів простору, яких винищували фізично, витісняли в райони, які поки що не цікавили хліборобів, поневолювали чи силою привчали до нового стилю життя. Повільне й невпинне зникнення пігмеїв під час контакту з хліборобськими племенами банту вочевидь мало незчисленні аналогії впродовж тисячоліть неоліту.

Неолітизація не сталася якоюсь різкою зміною, а йшла повільно й поступово, з подоланням певних порогів і розтягнувшись на тисячоліття. Археологія дає змогу простежити цей рух через тисячоліття в одному місці, наприклад, у деяких долинах Перуанського узбережжя, на високих мексиканських плато, в Палестині та, в більш загальному плані, на висотах «Родючого Півмісяця»[1], а також у Північному Китаї. Можна виділити чотири основних рубежі та визначити чотири головних етапи. Перший і найдовший етап характеризується визначною роллю продуктів одомашнення: збирання й полювання ще дають основну частину харчування, а природа й далі гарантує запаси, потрібні, щоб уникати занадто різких коливань. Потроху частка одомашненого збільшується, ролі міняються і продукти збирання та мисливства стають додатковими. Далі перші зникають майже зовсім, а мисливство стає таким собі спортом або привілеєм. Марно було б намагатися визначити цю переміну у відсотках. Реалістичнішим і, очевидно, ближчим до фактичного стану було б визначити певний рубіж, після якого за умов зриву виробництва природні запаси стають недостатніми, щоб забезпечувати тимчасову компенсацію.

Таке безсилля природи надати допомогу людям своїми безкоштовними резервами лежить у прямій залежності від густоти населення. Якщо мисливці-збирачі при густоті населення одна особина на десять квадратних кілометрів споживають половину природного приросту, то достатньо подвоїти густоту, щоб відсотки були спожиті. Після цього вже починають проїдати капітал і стають на простий альтернативний шлях: чи густота населення залишається дуже низькою, чи ж природний капітал потрібно замінювати виробничими чинниками мірою зростання густоти населення. На цьому шляху ми бачимо два сільськогосподарські рубежі, а третій — наукове сільське господарство — виводить нас за межі традиційної історії. Метод тривалого пару встановлює своєрідний компроміс із природою. Люди розкорчовують ділянку, часто підпалюючи її — щоб розчистити землю, удобрити її та запобігти бур’янам, — обробляють її протягом двох або трьох років і повертають природі, не стільки тому, що вона вичерпала свою родючість, скільки через таке захаращення її бур’яном, що дешевше розчистити нову ділянку, ніж намагатися боротися з ним. Отже, природа повертає собі свої права на двадцять — двадцять п’ять років. Хліборобство стає пересувним на низці ділянок і проходить цикл у двадцять-три-дцять років. Людські поселення можуть пересуватися одночасно, і це дає чудову перевагу в тому, що люди залишають позаду землю, заражену нечистотами, що стала ще й небезпечною для здоров’я. Цей тип рільництва за допомогою випалювання може витримати густоти населення близько п’ятнадцяти особин на квадратний кілометр. Але ніщо не заважає збільшувати кількість років обробки землі та скорочувати роки відтворення природного рослинного покриття. Досить буде стати до роботи й періодично просапувати бур’ян.

Практика приводить, кінець кінцем, до другого рубежу — методу короткого пару: один рік на два чи два роки на три, або ж відмови від пару завдяки використанню затоплюваних рисових плантацій, проміжних культур чи ретельної сівозміни. Допустима щільність відтак перевищує сорок особин на квадратний кілометр. Азійська та європейська схеми, де поєднуються хліборобство й тваринництво, витримують меншу сільськогосподарську щільність, ніж та, яку дозволяє китайський рис чи кукурудза індіанців. Проте не можна прямо переводити сільськогосподарську щільність у середню з огляду на